Олександр Довженко - Т. М. Панасенко

Така масштабність бачення й думання, темперамент і пристрасть зближують творчість Олександра Довженка з творчістю інших визначних художників і філософів. О. Фадєєв[34] назвав «Землю» прекрасною. В. Маяковський після перегляду фільму захоплено сказав, що це творіння, за яке ми будемо битися всі, а Довженко такий митець, «у якого можна вчитися». Голландський режисер Йоріс Івенс вважав, що О. Довженко у цьому фільмі досяг «абсолютної гармонії» форми і змісту.

І саме тоді в дусі вульгарно-соціологічної критики на сторінках «Известий» Д. Бєдний[35] виступив з розгромним фейлетоном «Філософи», в якому звинуватив Довженка ні в чому іншому, як у «контрреволюційності». Олександр Петрович написав у «Автобіографії»: «Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти». У 1943 році у своєму «Щоденнику» Довженко зробить запис, який пояснить таку реакцію митця на критику: «Страждання, заподіяні мені негативною критикою моїх творів, в незрівнянній мірі переважають задоволення від найбільш захоплюючих і палких дифірамбів. Я майже байдужий до хороших оцінок. Але негативна критика ранить мене і руйнує мене неймовірно. Се своєрідна якість моєї натури».

Через п’ять років, у 1935-му, на нараді письменників, композиторів і художників, що відбувалася на квартирі О. М. Горького, у вступному слові хазяїн висловив свої думки про фільми Олександра Довженка «Земля» й «Іван»: «Нещодавно бачив я два, правда, вже старі, фільми товариша Довженка. В «Землі» він дав досить багато плоті, багато натуралізму, одначе типаж плоті підібрано невдало, у ньому мало рубенсівської сили, і режисер актуального мистецтва вдається до демонстрування скульптурної непорушності. «Іван» – фільм, внутрішньо неорганізований, хаотичний, у ньому людина не володіє справою, а розчавлена тягарем речовини матерії. На зборах робітників жінка йде до столу президії так довго, що, здається, вона витратила на цей короткий шлях хвилин десять». Вражений режисер тут же відповів письменникові, пояснюючи деякі особливості кінематографічного мистецтва й говорячи про право кожного художника мати свій погляд на художній світ.

Звукове кіно

На хвилі успіху «Землі» Олександра Петровича відправляють у відрядження до Європи з метою ознайомитися зі звуковим кіно. Разом з Юлією Іполитівною режисер подорожує країнами – Німеччина, Чехословаччина, Франція, Англія, – вивчаючи, досліджуючи, знайомлячись, даючи інтерв’ю. І ось тут, серед яскравого успіху, забезпеченого життя та улюблених справ з’являються перші нотки втоми. Олександр Довженко пише С. Ейзенштейну і Г. Александрову[36]: «У меня устало сердце, друзья… Я уже не хожу так быстро, как когда-то… И совершенно перестал смеяться». Докладно розібравшись у технічних тонкощах звукового кіно, Довженко написав: «Для того, аби догнать, перегнать і соскочити на тоновий фільм, я почну наново вимотувати з себе жили і рвать на собі м’ясо років зо три…»

Після повернення до СРСР Олександр Довженко обмірковує, з чого почати і як працювати у звуковому кіно. У 1931 році режисер береться за створення фільму «Іван».

У той час тема будівництва Дніпрельстану привертала увагу літераторів, театральних діячів, живописців. Звернувся до неї й Довженко. Його зацікавив образ «маленької» людини на «великому фоні». Протягом двадцяти днів він пише сценарій нового фільму – «Іван». Як і в «Землі», митець звертається до гострої проблеми: індустріалізація країни породжувала нові конфлікти, виникли нові соціальні відносини, утверджувались нові морально-етичні принципи, формувалась нова свідомість, психологія, докорінно перетворювалися місто й село. Це цікавило й хвилювало митця – саме це він хотів показати у фільмі.

Повідомлення про завершення роботи над фільмом «Іван» з’явилося в газеті «Вісті ВУФКУ» вже навесні 1932 року. В інтерв’ю, яке Олександр Довженко дав після закінчення зйомок, режисер сказав: «Фільм про так звані маленькі речі, про деталі на тлі великого, про звичайних маленьких людей, про героїв наступу, про невдачників наступу, про технічно досконалих бійців і про молодих бійців, що роблять свої перші кроки, про велетенську технічну школу, про нечуваний виш, де набирались вищої кваліфікації тисячі парубків і дівчат під керівництвом старих більшовиків та більшовиків молодих, старих майстрів і молодих майстрів – Дніпрельстан». Фільм зазнав великої критики. Довженка звинувачували в скупості образів, зайвій ускладненості, переключенні сюжетних планів, нарочитій послабленості фабульних вузлів… А от В. Пудовкін оголосив себе беззастережним прихильником фільму. Думки й погляди сильно різнилися, але на сьогоднішній час закріпилася думка, що все ж таки перший звуковий фільм Олександра Довженка не став значним художнім досягненням. Як завжди, критика боляче била по авторові, але під час чергового виступу Олександр Петрович зірвав оплески аудиторії, сказавши, що радіє критиці, бо це означає, що його найдосконаліший фільм ще попереду. Говорячи про своє мистецтво, Довженко зазначав: «Мої фільми схожі на яблуні – добре потрусив – набрав п’ятсот штук яблук, погано – впало штук десять», а також уточнював: «Я іноді, зрісшись з якоюсь думкою, коли вона мені здається надзвичайно простою і зрозумілою, роблю її в трьох кадрах і думаю, що це зрозуміло для кожного». Ці слова, мабуть, можна сприймати тільки як пояснення, чому дехто не зрозумів чогось у фільмах Довженка.

Утомлений і виснажений митець їде відпочити до Сухумі, звідки у листі до друга І. Соколянського[37] сумно повідомляє: «У мене зараз гіпертонія загрозливого типу». Також Довженко пише, що його запрошують працювати в Москву.

Заслання? Втеча? Порятунок?

Запрошують… Це слово не точно передає сутність подій. Залишатись в Україні Довженкові було вже небезпечно, зашморг затягувався, дихати ставало все важче.

Трагедію митця, відірваного від Батьківщини, не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Європі й Америці. А оцінили його у світі надзвичайно високо й щедро. У періодичній пресі і в академічних фахових курсах з історії кіно, нарешті, в постанові журі Міжнародної виставки в Брюсселі 1958 року Довженка визнано як одного із першого десятка провідних митців цілої шістдесятирічної історії кіномистецтва. «Перший поет кіно» – так назвав його Левіс Джекоб у своїй «Історії американського фільму» (видання 1939 і 1947); «“Земля” Довженка мала глибокий вплив на молодих кіномитців, зокрема Франції і Англії», – пише Жорж Садуль[38] у книзі «Історія мистецтва кіно» (Париж, вид. 1949 і 1955); найкращі японські фільми «Роша мун» і «Ворота пекла» створено під впливом Довженка – твердить Артур Найт у своїй книжці «Найживіше мистецтво. Панорамна історія кіно» (Нью-Йорк, 1957);