Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Мушу сказати, що я пригадую лише два–три випадки, коли мені доводилось зустрінутись із критичним ставленням до тодішніх подій у Чехії та до ближчих перспектив. Решта цього, безперечно культурного, хоч і своєрідного, народу безоглядно, з підсенням вітала братню Москву. Більшість чехів, з якими мені доводилось зустрічатись, як діти, з палаючими від захоплення очима, говорили про дружбу з СССР, про демократичний устрій та щасливе вільне життя народів Совєтського Союзу. Поважні землевласники та підприємці вступали до комуністичної партії. Вони з обуренням відкидали всякі спроби пояснень щодо внутрішньої господарської політики, щодо розв'язання пигань приватної власности та ініціятиви в СССР. Не хотіли слухати про те, як виглядають у практичному житті привабливі здалека гасла комуністів. Вони гаряче доводили, що коли й справді соціялізм у СССР раніше мав деякі неґативні відтінки, яких тепер уже немає, то соціялізм «по–чеському» — буде щось кардинально відмінне від того, що було до війни в Совєтському. Союзі. Говорити щось неґативне про СССР було неможливо й небезпечно, хоч Пільзен у зоні американської окупації. Досить сказати, що доктор К…, який не поділяв того обоження комуністів, не наважувався говорити про це в товаристві своїх земляків. Тільки залишаючись зо мною один–на–один, він розпитував про те, що насправді уявляє собою совєтська влада в щоденній дійсності, чи відповідають правді неймовірні жахливі оповідання, які іноді з'являлись у світовій пресі, про криваве панування большевиків і т. д.
В 1947–48 роках я зустрічав багато нових втікачів із Чехії. З їхніх оповідань видно, що за останні три роки в широких колах чеського населення, а особливо серед інтеліґенції, а подекуди й серед селянства, сталось помітне зрушення, якщо можна так сказати, — на Захід, що чад 1945 року у багатьох уже вивітрився. Але… за всякі захоплення доводиться, часом дуже тяжко, розплачуватись… Безперечно, доведеться заплатити за них і чеському народові. Потрапивши раз у дружні пазурі червоної Москви, вийти з тих «братніх» обіймів, не поламавши хребта, ледве чи можна. Отже, й чехам, безперечно, доведеться покутувати «великою кров'ю» своє хвилеве захоплення.
* * *Якось ранком прибуло до табору на підводах п'ятдесят юґославців із їхнім нужденним майном та купами дітей на возах. За день з'явились чоловік двадцять чеських поліцаїв, забрали коло сотні коней, кажучи, що це є власність Чехословацької Республіки. Благання й плач утікачів не помогли. Але хтось догадався повідомити американське командування. За дві години ті ж поліцаї, в супроводі американського офіцера, привели всіх коней назад і повернули їх власникам.
Здається, 12 червня адміністрація видала розпорядження звільнити касарні на Борах, де має бути лише совєтський табір для репатріянтів. Поляків — коло трьох–чотирьох тисяч, між якими в тому часі було вже десять відсотків наших, себто совєтських громадян, — перевезено до міста Штааб, за двадцять один кілометр на південь від Пільзна. Відвезено туди й нас. У Штаабі розміщено всю цю масу людей у будівлях великого млина. Житлових мешкань не було — люди розмістились на підлозі та на величезних ярусах пшениці. Вікна в тому млині було загороджено залізними ґратами; між будівлями — висока кам'яна огорожа. На брамі — військова варта. З двору нікого не випускали. Пайок хліба з першого ж дня зменшено з 500 грамів, як то було в таборі на Борах, до 100 грамів на день. На обід і вечерю — якась невиразна юшка, що сильно нагадувала нашу їжу на фабриці.
Було очевидно, що це — делікатна спроба примусити людей їхати додому. Але командування не врахувало того, що в млині було кілька тисяч тонн пшениці. Люди брали ту пшеницю, варили її і їли. Крім того, багато людей мали з собою досить значні запаси німецьких військових консерв — очевидно, «військових трофеїв». За кілька днів у таборі поширились чутки, що американське військо залишає Пільзенську округу, а їхнє місце заступить совєтське військо. В таборі счинилась паніка. Вночі у двох вікнах, які виходили до приватного садка, було виламано ґрати і утікло коло 300 чоловік, здебільшого залишивши свої речі. Мабуть, сто людей було піймали чеські бойовніки і опівдні наступного дня привели назад до табору. Біля вікон поставлено охорону, але, не дивлячись на те, люди далі зникали.
Щоранку під ескортою уквітчаних червоними зірками та іншими революційними відзнаками чеських бойовніків, до млина приходила група старезних дідів–німців працювати. Всі вони були зарослі, як дикуни, чеська влада забороняла їм голитись. На рукавах у кожного з них були жовті перев'язки. За кожними двома–трьома такими дідами, що переносили і вантажили на авта якісь ящики та частини машин, слідував молодий юнак з гвинтівкою, якою, при найменшій нагоді, він нещадно бив підпорядкованих йому дідів. Взагалі всіх тих робітників били прикладами рушниць та кулаками, коли «треба» і коли й не треба. Навіть поляки, що їх уже ніяк не можна обвинувачувати в надмірній ніжності до німців, і ті з обуренням кричали на цих вправних юнаків.
Ще за два дні подано було багато автомашин, і людям запропоновано їхати на батьківщину. Другого дня — теж. Тих, хто не погоджувався, називали фольксдойчерами, що бояться вертатись додому, і це впливало. Проте прямого насильства не було. Положення ставало тяжким — їхати все–таки ми не хотіли. Я звернувся до американського капітана, який керував репатріяцією, сказав, хто я такий (на щастя, він був інженер того ж фаху, що й я), показав йому довідку лікарні про те, що моя дружина лежала хвора, сказав, що в Пільзні я маю родичів (хай уже Господь простить мені ту вимушену неправду!), показав йому ордер на одержання помешкання, якого я справді одержав від «окресного вібору», — і він обіцяв доставити нас до Пільзна. Свого слова капітан додержав: другого дня приїхало вантажне авто і за яких двадцять
