Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Поки було військо в русі, така система не зовсім була зла й тяжка для населення, бо Запорожці любили обдаровувати селян цукром, кіньми і т. п.

Коли-ж група затримувалася довший час на одному місці, то це негайно відбивалося на настроях селянства, бо як не як, загальна кількість групи (харчовий стан) наближався до 9—10 тисяч людей, при кількох тисячах коней і худоби (бойовий стан: 4–5 т., гармат 15–20, шабель 800—1000).

Коли я переїздив від куріня до куріня, що довгою чергою заповнили Томашпільське поле, мій досвід казав мені, що з Запорожцями я порозуміюся. Аналіза ж Запорожців, за так званим "Козацьким Вісником", не писаним, але завжди при всяких комбінаціях існуючим, доводила до такого висновку: "Новий ком-групи не піде з гайдамаками" — цим, так би мовити, стабілізувався курс дальшої внутрішньої політики, що було річчю зовсім не маловажною.

Існує дві цінности — каже маршал Фош: — це "l`idee et le fait". Перефразовуючи цю думку під кутом погляду військової справи, скажемо: мало мати добре скомбінований, відповідний до обставин плян — потрібний ще й чин самого війська, — без того неможливий успіх. Ті чини набувають найріжнородніших варіянтів у залежности від бойових здібностей, краще мовити — від бойової творчости військових індивідуальностей.

Запорожці є нашою найстаршою національною військовою частиною. З самих перших днів революції вони творили свою новітню бойову історію: перша кров, пролита під жовто-блакитними прапорами, була кровю козаків Запорожців-Богданівців.

Свою службу національній справі вони конали при всіх державно-політичних комбінаціях. Служба за Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, нарешті підчас "Зимового походу" та в 20. році — то лише головні етапи їх буйної чинности.

При всіх політичних пертурбаціях Запорожці ніколи не забували одного, а саме: то головне призначення війська бути на сторожі національних інтересів у цілости, через що вони ніколи не творили залог великих чи малих міст, а багнети їх були завжди скерований на кордони України й саме в місцях найбільшої небезпеки.

Вплив їх на перебіг політичних подій був від початку аж до кінця стало в одному й тому-ж напрямкові — вони хотіли бачити свій край зогранізованим у сильний державний утвір, відпірний назовні, а через те й славний, власною збройною силою. В цьому останньому питанні їм люба була думка відродження українського городового козацтва з його багатими військовими традиціями й коли в інших частинах ця сама думка прищеплювалася лише по формі, то Запорожці хотіли цього істотно, корегуючи до того справу в дусі модерніх вимог військового діла.

Жовтнева офензива запорізької групи па ваппярсько-одеському напрямкові була успішна.

Армія в дефензиві. Ліквідація запорожцями пролому ворога у ст. Вапнярка.

Епідемія в армії. Відворот в умовинах пізньої подільської осени — листопад.

"Трикутник смерти" й скок в запілля ворогів — 6. XII. 19.

В добу, коли мені доручено було найвище командування Запорожцями, як то було зазначено вище, вони стали до боротьби з тими, що в ґрунті підкидали ідею української державности — із т. зв. "білими". Цим самим збройній українській акції надавалася виразніша постава: розходилося вже про те, що перше місце в нашому спорі займає момент національний.

Я не ставлю собі завдання дати картину всієї боротьби між українцями і Добр-армією під проводом ген. Денікіна.

Я хочу тільки оповісти про операцію групи, про яку ген. Кравс на ст. 64. і дальш, писав; "Ген. Шілінґ розбив при кінці листопада Дієву армію, яка спочатку досить легко дійшла аж до Бершаді й Балти, і гнав її рештки в обійми поляків." (Армія еn masse виступила в похід. М. О. П.)

Саме цією групою, яка, як пише автор: "досить легко дійшла аж до Бершаді й Балти" і т. д., були Запорожці. Зіграли б Запорожці й далі свою ролю якби не перегруповання, які обернули їх з ударної групи в надзірну за певним напрямом.

Так само я не ставлю собі завдання дати повну картину бойової діяльности Запорожців в цю останню третину року 1919., бо не маю на це відповідних матеріялів, навіть не буду дуже докладно спинятися на першому нашому стику з денікінцями на вапнярсько-одеському напрямку, якому судилося дуже швидко розгорнутися в рішучу баталію, а хочу детальніше спинитися на однім бою в районі Вапнярка — Мясківка — Крижопіль, що на мою думку, є характеристичним на той час, бо малює Запорожців, як військову одиницю, що навіть у непридатній обстановці виказала себе доброю військовою силою.

Особи й колективи переходять, а "діла" залишаються. Помалу на світло денне виходить військова мемуаристика, що підносить заслону над минулою нашою військовою чинністю, як певний протест проти "спогадів" тієї категорії "патріотів", що знає лише дві оцінки:

"Осанна!" й "Розпни Його!" Бандитизм, погромщики в долині, нездари нагорі — під цим наголовком можна зібрати більшість їх оповідань, зачерпнених або з переказів, або з творів наших ворогів, які чомусь вважаються вірогіднішими, ніж слово свойого бойового старшини.

Помалу зявляється й мемуаристика, присвячена Запорожцям. Моє бажання, щоб дальше скромне оповідання моє було одним з підрядних лаврових листочків у вінець на надгробок поляглим у боях та померлим від тифу Запорожцям, а живим справедлива оцінка назавжди, як козакам України від їх командира.

На початках жовтня генерал Розеншільд-Паулін уважав себе вже паном ситуації. Черговим завданням його було опанувати вапнярський залізничий вузол. Волинці вже не в стані були дати йому опір — це завдання припало Запорожцям.