Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Влітку було легше: в сусідньому лісі можна було збирати гриби й ягоди. Здоровші й молодші з робітників по закінченні дванадцятигодинного робочого дня ходили до місцевих баверів (селян–хліборобів) косити або на якусь іншу роботу. За дві–три години роботи їм давали повечеряти, а іноді й кілька «бутербродів» додому. Цигарок одержували — чоловіки 14 штук, жінки — 7 штук тижнево. Робочий день — одинадцять годин, а з весною 1944 року — дванадцять годин з півгодинною перервою на обід. Але знову–таки з весни 1944 року було запроваджено, що кожний робітник мусить відробити щомісяця додатково два недільні дні — навантажування та розвантажування вагонів та заготівля глини. Пересічний тижневий заробіток, залежно від виконуваної роботи, за виключенням усяких відрахувань, становив: для поляків, французів і західніх українців — від 15 до 35 марок, «остарбайтерів» — від 2 до 8 марок. У східніх робітників, крім загальних для всіх відчислень, вираховувалось 45 відсотків заробітків на якісь допомогові цілі. Цей особливий податок десь в другій половині 1944 року було скасовано.

Мушу сказати, що старші люди переносили цей голодний режим легше. Вигляд у них був не такий жахливий, як у молоді. Юнаки та молоді дівчата здебільшого були хворобливо–бліді, обличчя — ніби воскові, просвічувались. Молоді частіше хворіли, ніж дорослі. Проте за рік роботи на фабриці помер лише один літній чоловік від якоїсь хронічної хвороби.

Одного шістдесятирічного діда, двометрового росту, з Дніпропетровщини на весні 1944 року було забрано до концентраційного табору — він відмовився працювати в неділю, запевняючи, що неділю треба віддавати Богові — молитись. В звичайні дні, не дивлячись на свої шістдесят років, дід той працював добре, сумлінно.

Французи — військовополонені — жили за межами фабрики в окремій касарні. Ніякої охорони біля них не було. На роботу та з роботи вони ходили поодинці, самі. Харчування діставали за тими ж нормами, що й поляки. В роботі, скільки мені доводилось бачити, не напружувались. Більшість із них — це справжні комуністи. Вони завжди обурювались, коли говорилось щось негарне про порядки, які існують у Совєтському Союзі. Доводили завжди, що лише Сталін спроможний дати лад усьому світові, що лише совєтська червона армія звільнить Европу і, зокрема, Францію від гітлеризму та від панування капіталістів.

Французи–військовополонені одержували пакунки, здається, від Червоного Хреста, в яких були сигарети, чоколада та інше. Совєтські полонені ніколи ніяких пакунків не одержували.

Совєтських військовополонених і на роботу і з роботи провадили «ландштурмісти».[181] На фабриці біля кожної групи їх стояв вартовий із гвинтівкою. Харчування вони мали те ж, що й «остарбайтери». Після роботи ночами вони плели лозові кошики та інший дріб'язок, міняли те на хліб і картоплю і таким способом поліпшували своє харчування.

Для захисту інтересів «авслендерів»[182] існували спеціяльні установи. Для робітників із Губернаторства — округові зв'язкові, для східніх робітників — так звані «фертравенштелле».[183] Відгукувались вони на скарги й різні прохання робітників більш–менш чуло й охоче пособляли, звичайно, в міру своїх можливостей. Мені довелося двічі звертатись до них по допомогу. Річ у тому, що по приїзді на фабрику мене помістили до барака, де жило 15 робітників. Були то милі, хороші юнаки, але по закінченні роботи вони були не від того, щоб поспівати, а то й потанцювати, мені ж було не до того. Не було також куточка, де можна було б сісти почитати, спочити… Мою хвору дружину помістили також у товаристві десяти жінок із Польщі, поведінка яких була, кажучи делікатно, не на високому моральному рівні. Господар фабрики вперто не хотів виділити для нас з дружиною окремого помешкання. Мені довелося скаржитись до Бреслав, а далі до Берліна, поки нарешті керівник української групи Берлінського «фертравенштелле» не примусив господаря фабрики відвести для мене з дружиною окреме помешкання.

Моральний стан молоді, кажучи одверто, не був на високому рівні. Відома совєтська брутальна лайка була звичайним явищем як серед хлопців, так і серед дівчат. На Батьківщині мені ніколи не доводилось чути, щоб дівчата вживали цієї лайки. А розбещеність серед польської молоді й польських дівчат та молодих жінок, зокрема, була просто жахлива.

Під час мого кількамісячного хворування я мав можливість бувати в сусідніх селах, у наших нових знайомих з Німеччини та на недільних зборах чужоземних робітників — отже, мав нагоду придивитись до людей, які працювали в сільському господарстві в баверів. Цієї страхітливої лайки тут майже не чути, якщо не рахувати не менш брутальної, відомої «національної» польської лайки, яку можна було чути всюди, де тільки зібрались два–три польські робітники. Поводила себе ця сільська молодь далеко краще, ніж фабрична. Молодь чинно веселилась — танцювала, співала пісень, старші гомоніли по кутках за склянкою «воєнного» пива. Багато робітників скаржилось на тяжкі умови праці в баверів, хоч більшість із них мала відносно здоровий, як рівняти до фабричних робітників, вигляд.

Працював я як «гільфсарбайтер» (допомічний робітник) на добуванні й транспортуванні глини на фабрику. Взагалі праця ця дуже тяжка; для мене ж, що тоді вже мав 56 років та до того років п'ятнадцять фізично не працював, була це неймовірно тяжка робота. Особливо, коли щохвилини ззаду чулось оте відоме всім, хто був на роботах в Німеччині, «льос, льос!» (давай, пішов!). На кожній ділянці, де працювали так звані «авслендери», за ними доглядав старший робітник–німець — «форарбайтер». Наш старший був особливо жорстокою, наставленою проти всіх нас людиною.

Та при всьому тому, як то на перший погляд не буде здаватись дивним, в тяжких умовах напіврабів у гітлерівській Німеччині ми, «остарбайтери», дихали вільніше, ніж у себе на Батьківщині. Для нас, вишколених на корді «найдемократичнішої» сталінської конституції, гітлерівська Німеччина здавалась країною волі: ми говорили