Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

В 1942–43 роках я перебував здебільшого поза Києвом, переважно на селах. Отже, я мав нагоду спостерігати життя селянства. На селах жило досить багато колишніх військовополонених. Крім своїх — місцевих, немало було й українців із східніх прифронтових областей, де колишнім полоненим не завжди безпечно було з'являтись — полонених, які походили з областей на схід від Дніпра, з полону не звільняли. Було також немало й росіян, сибіряків, кавказців та інших, які, використавши довірливість німців та словацьких вояків, що часто провадили транспорти полонених, зареєструвались як мешканці правобережних областей. Не менше було й колишніх дезертирів червоної армії та таких, що їм пощастило втекти з полону. Всі вони, здобувши якісь посвідки в місцевої сільської влади, видавали себе за київців, волиняків тощо. Отже, таких колишніх полонених та дезертирів можна було бачити майже в кожному селі Правобережної України. Працювали вони то робітниками в «московок», чоловіків яких забрали большевики до війська, то у старих селян, сини яких були у війську, та досить часто — ремісниками. Між іншим, усіх таких, немісцевих колишніх полонених, в 1942 році було зареєстровано в районових управах. Коли почалось вербування робітників, багато з цих полонених із першими транспортами вивезено до Німеччини.

Колишні сільські партійні та так звані «активісти» жили тут же, в своїх селах, і жили непогано: гнали самогон (горілку), пили той самогон, заїдаючи м'ясом, і то більше свининою. Їх також немало було вивезено до Німеччини з першими транспортами робітників.

Колишні «розкуркулені», втікачі з заслання, яких, між іншим, досить багато поневірялось у роках 1937–41, особливо в індустріяльних районах, зокрема на Донбасі, з фальшивими пашпортами, — люди, які свого часу повтікали з сіл, спасаючись від політичних переслідувань, діти розкуркулених та інших репресованих, — тисячами повертались до своїх сіл. За розпорядженням німецької влади, всім їм поверталось конфісковане у них совєтською владою майно: хати, будівлі, присадибні городи, садки, а також наділялась земля.

В питаннях землекористування та способів обробки землі — будь–якої певної системи запроваджено не було.[148] Не тільки в окремих областях, а навіть в окремих районах та селах ті питання розв'язувано по іншому. В Прилуцькому районі, наприклад, існувало напівколгоспне господарювання — селянам було виділено по одному гектару землі в полі для індивідуального користування. Більше вправні з селян управлялись одержати по два, а то й три такі наділи. Поруч із тим існував колгосп. З цих індивідуальних господарств селяни податків не платили, зате весь урожай пшениці та жита з колгоспного лану здавався окупаційній владі. Просо, гречка та інша ярина з колгоспного лану залишалися в громаді для сплати за трудодні. Так само на Дніпропетровщині (Микольське, Військове та інші) селянам було наділено по півгектара для індивідуального користування. Решта землі належала до колгоспу. Податок було встановлено в розмірі трьох центнерів із гектара. В Комарівському й Ніжинському районах Чернігівщини в значній частині сіл землю було передано на «власність» селянам. Численний штат землемірів нарізував індивідуальні ділянки й передавав на постійне користування селянам. Кожному господарству наділяли чотири–п'ять гектарів польової землі та доповнювали город до одного гектара. Поза тим було утворено резерву наділів для тих, що повернуться після війни. В цих районах податок було встановлено також у розмірі трьох центнерів із гектара. Таку ж передачу землі на власніть провадили і в деяких районах Дніпропетровщини (Башмачка, Канцерополь та ін.) та подекуди на Київщині.

В інших районах обробку польової землі, як пояснювали місцеві крайсляндвірти, тимчасово, у зв'язку з нестачею тяглової сили та реманенту, провадили на колгоспних засадах, також оплату за роботу селяни одержували за відроблені трудодні.

В багатьох районах Київщини було запроваджено спільну обробку польової землі. Потрібну частину насіння вносив кожний господар. Розподіл урожаю провадився на корню, отже, врожай збирав уже кожний окремий господар осібно.

Запроваджені окупаційною владою податки натурою — збіжжя, м'ясо, молоко, яйця та інше, — як рівняти до всяких прямих і затушкованих податків за совєтських часів, були менші.

Основна маса селянства жила в 1942–43 роках, особливо, коли врахувати воєнний час, відносно добре, та, безперечно, незмірне краще, ніж за часів совєтської влади. Переважна частина селян хліба мала досить,[149] овочів також; з товщами було гірше, але вже з осени 1942 року багато селян угодувало кабанів, і сало в селян було; м'яса й риби також не бракувало. Солоної риби було важко дістати, але я часто бачив у селян–наддніпрянців бочки «оселедців»: селяни ловили сітками дрібненьку річкову рибу й особливим способом засолювали їх. Майже в кожному дворі були свині, багато селян мали корови, з'явились вівці. Птиці також мали досить — цю частину господарства большевики не справились зруйнувати, і великі колгоспні пташині ферми потрапили до селянських рук.