Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Одночасно експлуатуючи сексуальні тривоги й апетити народу, писав Райх, Гітлер не забував і компенсовувати своїм підданим їхній сексуальний ентузіазм, забезпечувати їх насолодозамінниками у формі шаленства нацистських видовищ; їм шили уніформи крикливого кольору, водили парадами зі смолоскипами, виголошували шовіністичні промови, кожна з яких несла в собі заряд еротизму, який зближував слухачів із фюрером і, тим паче, із самою, власне, нацією. (У написаній ним біографії Гітлера, яка вийшла у світ 1995 року, Йоаким Фест розповідає про «копулятивний характер публічних виходів Гітлера». «Він грав на публіці, як на здоровенному органі, — пригадує один із його учасників, — зриваючи усі гальма, дозволяючи слухачам біснуватися та кричати, сміятися та плакати. Але той потік енергії неминуче розтікався у двох напрямках, аж допоки самозаймиста хвиля перемінного потоку не поєднувала промовця й слухачів в одне ціле”».){243} Одвічно впертий Райх присвятив один із розділів своєї книги про фашизм символізму тоді всюдисущої свастики, яка, на його думку, підсвідомо представляла два переплетені в статевому акті людські тіла.

Геній Гітлера, як вважав Райх, полягав у тому, що той був не просто реакціонером, як стверджували його критики-комуністи. Своєю обіцянкою здійснити тотальний переворот соціальної системи, починаючи з її верхів, Гітлер вдовольнив як і заколотні заклики мас до змін, так і індоктриноване їм бажання владарювати. Тож більшість пішла за Гітлером, а не за комуністичною партією, писав Райх, тому що боялися свобод, які обіцяла справжня (комуністична) революція, у якій вони, не будучи абсолютним сюзереном, мали б перейняти на себе тотальну відповідальність за свою долю. Райх вважав, що лише «генітально задоволені» були здатними виконати цей екзистенціальний стрибок у темряву.

Райх проклинав те, як вузько Німецька комуністична партія зосередилася на питаннях економічних, через що, на його думку, люди і не розгледіли істинної сутності фашизму. Він критикував її представників за ігнорування сексуального питання, просування якого ще за берлінських часів призвело до значної маргіналізацїї його персони. Райх не втрачав віри у «привітне й безперешкодне ставлення пролетаріату до сексуальності», яка, на його думку, була ще незайманим ресурсом революційної енергії. Книга є маніфестом Райхових сумнівних переконань часів його роботи у Секс-Полі. У ній Райх натякав, що якщо б все відбулося за його сценарієм, себто якщо б комуністи працювали над елімінацією сексуальних обмежень, то маси не привели б Гітлера до влади.

Райхів образ нацистів як секс-пуританців став домінантним стереотипом на наступні десятиліття. Однак історики-ревізіоністи, зокрема Даґмар Герцог, показали світові, що як тільки нацисти розтрощили «єврейський» рух за сексуальні реформи, намагаючись не втратити публічної привабливості, вони прийняли і безліч їхніх поглядів та аргументів. І справді, фашистське бачення сексуальної свободи було дещо не до вподоби й декому зі самих нацистів. 1933 року один із фашистських критиків сексуальної вольності написав, що «велика пропорція фольк-товаришів, чоловіків та жінок сьогодення, притримуються позиції за підтримку тотальної “вільної любові”, любові без будь-яких гальм, себто любові, яка, по суті, й любов’ю не є, а радше начисто тваринницькою активацією сексуального інстинкту»{244}. 1938 року ще один нацист, лікар Фердинанд Гоффман, стверджував, що в Німеччині на рік використовуються 72 мільйони презервативів і що лише 5 % наречених були незайманими. «Не варто плекати двояке ставлення до єврейського питання, — застерігав він, — і неприпустимо проклинати єврея за його політичні, економічні та гуманістичні маніфестації, а самим тишком-нишком, для власної зручності, зберігати та користуватися звичаями, які він пропонував до практикування в царині любовного та статевого життя».

Декотрі нацисти, здавалося, навіть поділяли дещо викривлені версії сексуальних переконань Райха. У своїй ухваленій партією книзі-порадниці «Секс-любов-шлюб» (1940) нацистський психолог, доктор Йоганнес Шульц описує секс як «святий» акт і схвалює дитячу та підліткову мастурбацію та позашлюбний секс, закликаючи усіх молодих жінок скинути з себе кайдани обмежень і насолоджуватися «резонуючою людськістю», на яку ті мали право. Як і Райх, Шульц розрізняв поспішний, поверховий оргазм та оргазм, що вів до «справді інтенсивного вирішення… екстраординарно глибоко захованих порушень та потрясінь цілого організму».

Для тих, хто не підпадав під опис того, що Райх назвав би «оргастично здатним» ідеалом, у Шульцовій голові приберігся тоталітарний варіант вирішення проблеми: він закликав до винищення людей з вадами та «спадково хворих» гомосексуалів. Під провідництвом Матіаса Ґерінга з Німецького інституту психотерапії, до складу якого входили Німецька та Австрійська асоціації психоаналітиків, Шульц змушував гомосексуалів займатися сексом із повіями під його клінічним наглядом. Лише ті, що отримували задовільний оргазм, забезпечували собі спасіння та поїздку в потягу до концентраційних таборів.

Багато представників лівиці вбачали сексуальний лібертаріанізм нацистів як доказ того, що Райхові ідеї пішли в хибному напрямку. Колишній колега Райха психоаналітик Еріх Фромм, який інкорпорував масу Райхових ідей у свій бестселер «Втеча від свободи» (1941), піддавав сумніву зв’язок між сексуальними обмеженнями та авторитарними тенденціями, стверджуючи, що нацисти, навпаки, ще й довели, що сексуальна лібералізація не обов’язково передбачає політичну свободу. На відміну від Райха, Герберт Маркузе, мабуть, найвідоміший представник Франкфуртської школи, також зумів побачити, що нацистська партія (звичайно, в межах расової еліти) взагалі-то пропагувала сексуальне задоволення{245}, «націоналізуючи» таким чином царину навіть найбільш приватних актів на благо держави{246}.

«Масова психологія фашизму» вийшла в світ у вересні 1933 року, приватно опублікована у Копенгагені Райховим аматорським видавництвом «Verlag für Sexualpolitik» (яке того ж року видало й «Аналіз характеру»). Книга стала такою популярною, що її додруковували вже в квітні наступного року. Першими людьми, які заперечили Райхову критику фашизму, були, хай як це не дивно, ті, кого він вважав своїми товаришами. Речення, яким читач відкриває для себе Райхову книгу, твердить: «Робітничий клас Німеччини зазнав нищівної поразки». Така оцінка політичної ситуації в країні не збігалася з уперто оптимістичною евалюацією від Комінтерну