Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна
Я потрапила одразу в Авдіївку, на опорник «Лєнта». Пробула там деякий час, потім перебралася на інший опорник. Почалося моє життя на передовій у липні 2016-го. Тоді здебільшого були мінометні обстріли. Через два дні після мого приїзду навідався до нас ротний — подивитись, як ми, і каже: «Що ж у вас, Ольго Василівно, спальничок досі не розстелений?» А у нас щойно темніло — починались обстріли, і ми мусили тікати, ховатися в укриття.
Якось в нас дуже смішний випадок трапився. Ми щойно приготувалися вечеряти — і тут починається обстріл, причому такий конкретний. До нас прилетіло, балка тріснула, ми повибігали. А один боєць у цей час мився в душі. І от прибігає він, матюкається, брудний увесь, спіднє — задом наперед. І розповідає: «Я вискочив, біжу в укриття і згадую, що в нас же баба на опорнику, треба труси надіти. І починаю ж одягати білизну на бігу. Та не побачив, задом наперед надів, поки надягав — упав…» І отак, мокрий та брудний, уже добіг до нас.
Моє перше завдання було — не напружувати в побутовому плані. Як зазвичай буває? Як в армії ставляться чоловіки до жінок? Окрема кімната, окрема душова… Я сама собі раду давала. Треба собі відро води принести — сама взяла і принесла. Треба цвях забити — взяла і забила. Не просила піднести мені ящик чи ще щось.
Свій перший обстріл я пережила в Авдіївці, коли волонтерку привозила. Міномети, 120-міліметрові, почали крити. Хлопці кричать: «В укриття!» А я стала і стою. Не можу зрушити з місця. Розумію, що треба бігти, усвідомлюю небезпеку, але ніг наче немає — наче стовпчики. Хлопці мене попід руки — і у бліндаж. Переляку не було, просто ступор: я — наче сторонній спостерігач, і усе це відбувається не зі мною.
Не можу сказати, скільки часу мені знадобилося, щоб звикнути до обстрілів — день-два-чотири… Мабуть, тиждень… Тиждень я звикала. Не лише до обстрілів, а й до нового графіку, точніше, до його повної відсутності. В зоні АТО ж немає 8-годинного робочого дня: буває таке, що сьогодні можеш поспати одну годину, завтра — п’ять, а то й взагалі не поспати. Так само і з харчуванням — їси коли є час, хоч і серед ночі. Звикала до того, що нічого не могла спланувати. А взагалі — ну як це не боятися? Я, наприклад, боюся. Але не самого обстрілу, того, що мене поранять чи я загину. Боюся зробити щось неправильне, що приведе до непоправних тяжких наслідків. Страх — це природно, інстинктивне прагнення зберегти життя. Але страху панічного тут не повинно бути. Він має бути контрольований. Зазвичай страх приходить потім, коли все вже закінчилося. От минає хвилин 40, і в мене починається… Як до жирафи доходить.
В Авдіївці я провела 4 місяці. Потім — ротація у Кримському на Луганщині. Плюси Авдїівки були в тому, що 10 хвилин — і ти вже в місті. Можна було, їдучи у справах, заїхати купити собі шоколадку чи підстригтися. Там, у самому місті, — банкомати, магазини, відносно мирне життя. Там цілодобово було світло. У Кримському світло лише від генераторів, які працюють на бензині. Його треба економити. Тож світло в нас так — підзарядити рації, телефони, батарейки. Тут — поле, степ, бліндаж.
Зараз я вже не єдина жінка в підрозділі. Нас на рації здебільшого саджають. Але й дрова носимо, і воду, і їсти готуємо. У нас таки переважно дівчата готують їсти, бо хочеться розвантажити хлопців по максимуму.
Мій позивний — «Холєра». Якби я вибирала — була б якась «Квіточка» чи «Зірочка». Я довго противилась, але цей позивний причепився до мене ще з часів волонтерства, коли я у 2015-му привозила допомогу хлопцям. Приїхала така — чобітки, джинси, курточка з хутром… А хлопці, які були на спостережному пункті: «Холєра ясна! Хто до нас приїхав!» Так і причепилася та «Холєра».
З позивними в нас пов’язана купа історій. Був один хлопець, весь час говорив: «Капєц». От і дали йому позивний «Капєц». А він насупився — мовляв, не хочу такий позивний. Ну, кажу, значить, треба тобі щось робити, щоб інший був… І от полігон, навчання, і по рації передають: «Капєц» — «Кепу». Командування все в шоці. Ми, звісно, пояснили, що нічого з «Кепом» не сталося, що «Капєц» — це позивний. А коли вже вийшли в зону, він командиром став, дуже хорошим, і позивний у нього тепер «Палич».
Місцеві були різні. В Авдіївці я зустріла багатьох людей хороших, проукраїнських, познайомилася з місцевими волонтерами. З деякими ми досі спілкуємось. Одна цими днями прислала мені сюди з Авдіївки магнітики на згадку. Про авдіївчан залишилися гарні спогади. В Кримському я менше стикаюся з місцевими, бо ми стоїмо досить далеко від селища. І людей тут доволі мало, здебільшого старенькі. Малечі мало, хоча школа працює. Коли зустрічаємось у магазині чи в сільраді, вони до мене доброзичливі.
Найстрашніші обстріли — це коли по рації викликають медиків. Незалежно від того, з чого, скільки часу стріляють. Найстрашніше тут — готувати довідку-доповідь на загиблого бійця. Першим з наших був Рома Нетеса — він загинув 6 липня 2016 року, через тиждень після мого заходу в зону. Йому було 19! От це страшно. Що робити, як батькам про це сказати? Була людина, півгодини тому її бачила, а тепер її немає. Чи пережила я смерть хлопців? Таке не переживеш. Кажуть, час лікує. Він не лікує. Сняться інколи хлопці, приходять уві сні, розповідають щось… Ми не повинні їх забувати. Ні мертвих, ні живих. Вони виконують таку роботу! Не для себе, не для своїх сімей. Спілкуюся з
