Залишенець. Чорний ворон - Василь Миколайович Шкляр
А Гоцман заскакував конем наперед, заглядаючи Ганнусі в обличчя, на яке спадали пасма волосся, і верещав писклявим голосом:
— Так єво анґєли укралі? Таґда пускай і тєбя сєйчас украдут, вєдьомскоє атродьє, а ми пасмотрім, как ето дєлаєтся!
Ганнуся вже давно його не помічала, Гоцмана не було в тому світі, з яким вона прощалася, і це його розлютило ще дужче, — він підвів її до краю провалля, де зяяла така глибина, що страшно було заглянути, а своїм «чопам»[*] наказав спішитися і стати «в ружйо!»
Вони зробили це швидко, стали кроків за десять від Ганнусі й наставили на неї рушниці, однак Гоцман ще не давав команду «аґонь», він хотів ще погратися з нею, допитати, збирався ще взяти в неї дитину й потримати за ніжку над прірвою, може, тоді язик їй розв'яжеться, тому підійшов до Ганнусі, — «дай сюда рєбьонка», — простягнув руки, але Гоцмана вже не було в її світі, там взагалі вже не було людей, а тільки дрібні квіточки-сокирки і маленькі пташки голосисті, які співали Ганнусі востаннє, і вона, також востаннє, сказала:
— Прощавай, мій світе білесенький, прощавайте, пташки ріднесенькі!
Сказала так і поточилася в провалля, не оступилася, ні, а сама кинулася в нього навзнак і полетіла разом з дитиною…
Ганнусю, Ганнусю, душе моя пречиста, хвилинки тобі не вистачило до порятунку, ти кинулась у прірву разом із дитятком, і як же так, як же так, як же так, що розум твій був потьмарений, а ти летіла у провалля з дитиною, так дивно її тримаючи, що коли ти впала на глинисте дно, то навіки затихла, лиш цівочка крові потекла з твого рота, а дитинка завмерла також, тільки не навіки, Ганнусю, чуєш, моя дорога, не навіки, — дитинка заціпеніла від того падіння, та потім знову заплакала, і плач той звістив, що вона жива, тільки поки що ніхто ще не чув того плачу, бо пролунав дужий крик:
— Атставіть!!!
Три червоноармійці вихопилися на конях з лісопосадки, що росла недалечко від Кривого провалля, такої ріденької посадки, що там і заєць не міг заховатися, а тут вискочило три вершники, мовби з якимось важливим донесенням поспішали, і прямо до Гоцмана:
— Атставіть! Єсть пріказ атставіть!
— Кто такіє? Какой часті? — сторопіло лупав на них очима.
Гоцман ще не прийшов до тями від того, що тільки-но сталося, а тут ці галопники десь узялися. — Я вас спрашіваю, какой часті?
— А ти что, аслєп? Па барьбє с бандітізмом!
Побачивши серед них китайця, Гоцман трохи заспокоївся, але що це воно за «пріказ атставіть» і хто його міг віддати, окрім нього самого, Гоцмана?
— За такоє самоуправство ми винуждєни вас арєстовать! — сказав їхній командир з такою страшною ікластою пикою, що в Гоцмана звело живота. — Ето пріказ самого начдіва Кацапінскаво!
— Каво-каво? — витріщив очі Гоцман.
— Потом узнаєш, — сказав ікластий і приставив дуло карабіна йому до тім'я. — Всєм сложіть оружіє на землю!
«Чопи» рипнулися було опинатися, проте Гоцман, тверезий від холодного дотику дула, подав їм знак підкоритися. Коли їхня зброя лягла на землю, Вовкулака, не маючи часу на вигадки, вистрілив, і тут-таки смальнули зі своїх карабінів Ходя й Біжу. Добра куля трапилася Вовкулаці — мозок бризнув із Гоцманового черепка на «чопів», які, падаючи вслід за ним, навіть не встигли второпати, хто їх отак — без суду і слідства — порішив на місці.
Вовкулака мерщій повернув коня до того краю провалля, звідки можна було в нього заїхати. Ганнуся так і лежала навзнак, бездиханна, ще не застигла, хоча цівочка крові біля кутика вуст уже не текла, пришерхла. Але ще й тепер вона тримала на грудях дитятко, яке пручалося в її обіймах і більше не кричало, а тихесенько зіпало, ловлячи ротиком повітря.
Вовкулака зіскочив з коня, став на коліна, торкнувся Ганнусиної шиї.
Перехрестився.
Потім вивільнив дитину з її обіймів, узяв на руки й не знав, що робити далі. «Аґу, аґу», — якомога лагідніше заагукав до немовляти, але те його «аґу» було схоже на вовче виття. Тоді, витягнувши губи в трубочку, він зацмокав — так само, як цмокав до коня, — і дитина притихла, всміхаючись до Вовкулаки.
Та він і далі не знав, як тут повестися, аж раптом побачив, що сюди біжить нажахана жінка, а за нею, шкутильгаючи, поспішає бабуся — то були Веремієва мати й сусідка її, Танасиха.
Мати впала біля Ганнусі і не зронила ні слова, тільки, заломивши на грудях руки, дивилася і дивилася на свою бездиханну невісточку, а Танасиха накинулась на Вовкулаку:
— Що ж ви, анцихристи, накоїли?
— Це, матусю, не ми, — сказав Вовкулака. — Ми свої.
Він знову зацмокав до дитини, а Танасиха вже голосила над Ганнусею:
— Відкрий же свої оченята, зіронько наша ясная, розтули свої калинові вустонька та промов до нас хоч словечко…
Вовкулака не міг такого слухати, він з дитиною на руках одійшов убік, відвернувся і, коли знов хотів зацмокати до немовляти, губи йому не склалися в трубочку. Вовкулака лиш плямкнув, дрібно закліпав обсмаленими повіками й далі не знав, що робити, але тут до нього озвалася Веремієва мати:
— Синочку-голубчику, Богом тебе благаю, візьми це дитя й заховай десь на хуторах у добрих людей, бо ці знов приїдуть і вб'ють його, а ти заховай, у вас є свої люди по селах і хуторах, хай приймуть його, тільки нікому не кажуть, що це отамана Веремія синочок, бо вони його знайдуть і там.
Вовкулака зовсім розгубився, адже мав іншу серйозну роботу, вони з Ходею і Біжу вже третій день шукали слідів «дайошів», та ще нічого не прочули за чужинця з червоною плямою на півщоки, оце ж у тих вивідинах вони й до цього села нагодилися і випадково натрапили на «чопів», вони, може, і їх обминули б, не маючи права ризикувати, бо ще не виконали загад отамана, але побачили, що нелюди привели на розстріл жінку з дитиною, то
