Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

тис. офіцерів, лікарів, адвокатів та ін. Згідно з домовленостями між польськими та радянськими командирами, зокрема акту про капітуляцію львівського гарнізону, «офіцерам польських військ гарантується особиста свобода та недоторканність особистого майна», «переїзди на територію інших держав». Однак, незважаючи на це зобов'язання, польських офіцерів було обдурено. Їх було заарештовано і вивезено у табори на території України і Росії (у Шепетівський, у с. Тьоткіно на Сумщині, під Харковом, у Луганській області, у м. Козельську в Росії). Така підступність і жорстокість була характерна більшовикам ще з часів громадянської війни, коли вони масово розстрілювали білих російських офіцерів та вояків армії УНР. Точних даних про кількість українців у польській армії немає. Відомо, що нині польський уряд проводить пошук українських громадян, які під час Другої світової війни служили у різних польських військових формуваннях. Основну роботу в цьому напрямі взяло на себе генеральне консульство Польської Республіки у Львові. Зібрано матеріалів приблизно на 7 тис. осіб (дані на 1998 р.) Певна кількість цих людей у вересні 1939 р. воювала на західноукраїнських землях, деякі потрапили в радянський полон. ">[13] крім того, як офіцери ці через вікна намагались виміняти в людей, що проходили повз вагони, шматок хліба за золоті персні, годинники та срібні цигарнички; а трохи згодом — крім численних потягів, також із запльомбованими вагонами, — під охороною НКВД–истів, — в яких вивозили «визволених» від капіталістичного ярма, та разом уже і від зайвого особистого майна, вчителів, священиків і селян — українців та білорусів — у далекі табори Колими, Мурманська та інші «здравниці–курорти»[14] «соціялістичної батьківщини трудящих», отже, кажу, крім тих транспортів, я мало що бачив тоді гідного уваги.

Правда, пригадую ще деякі уривки вражень того часу, як, наприклад, пропасницю службових відряджень до «визволених» земель,[15] що охопила всіх партійних, а подекуди й позапартійних службовців. Я непевний, що метою того непереможного прагнення було бажання засвідчити свою братню відданість «визволеним братам». Принаймні те, що мені доводилось спостерігати, не підтверджує такого припущення. Отже, переказую лише факт. Їхали всі — від найвищих до просто високих партійних керівників. Вживали самих карколомних заходів, щоб якось одержати відрядження десь до Львова, Тернополя чи іншого значнішого міста. Та в тому й немає нічого дивного: коли ще можна буде діждатись такого дивовижного часу, щоб за якийсь тиждень–два відрядження за кількасот совєтських карбованців можна буде буквально збагатитись, як на наші совєтські масштаби, звичайно. Партійні авґури верталися з відрядження з добрими шкуряними куфрами, з чудовим «буржуазним» вбранням для жінки, для себе, а то й для діточок, з «настоящим» закордонним манто, браслетами, годинниками, з небаченими ще в СССР модерними радіоприймачами (трофейними, звичайно), навіть із піяніно, що більше — із невеличкими польськими особовими автами. І все це — за якісь копійки, буквально копійки.

Наприклад, після такого службового відрядження до Тернополя та Львова «для обстеження заводів», заступник директора нашого тресту, безпартійний жид,[16] чоловік дуже вправний — п. Мейтін, привіз із собою, крім усякого «дріб'язку», два новенькі піяніно: одно з них чудового червоного дерева — для себе самого, друге — для нашого директора. Піяніно були відвантажені з Тернополя «большой скоростью». Одержувано їх із баґажу, звичайно, — за спеціяльним дорученням тресту; одвезено ж той баґаж на приватні мешкання директора та його заступника. Заплачено за них, за словами Мейтіна, по 850 совєтських карбованців. Вартість кожного з них на тодішні ціни — щонайменше 17–20 тисяч карбованців. Одним словом, везли все — відомі гуцульські мережані кожушки, вбрання, светри, годинники, дорогоцінні намиста, так само сало, м'ясо, свинину… «Помилуйте, як же не взяти: по полтиннику ж кіло!» — та інші речі «вибагливого» буржуазного вжитку. Звичайно, перепадало дещо і так званим «безпартійним большевикам», та то вже жалюгідні покидьки «трофеїв», дріб'язок, не вартий уваги.

Отже, кажу ще раз, у мене мало що залишилося в пам'яті від того 1939 року. Та, власне, мені, як то кажуть, і не до того було: останні роки перед війною я мусів особливо багато працювати. Власне, я весь час мав дві роботи: в тресті будівельних матеріялів, а з 1936 р. — в Главметіз'і,[17] де я одержував 500, потім — 600 і останні три роки — 750 карбованців місячно, та одночасно вечорами, — в