Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

наживи. Виникали озброєні і добре муштровані загони різних отаманів, що нікого над собою не визнавали, ніяких програм на майбутнє не голосили, заспокоюючи свою егоїстичну жадобу влади „нинішнім днем" і „роблю, що хочу"… Це був пострах для фільварків, заможніших селян і жидів, що жили по селах і малих містечках. Коли ж рушила сараною з фронту різнонаціональна мішанина вчорашніх солдатів — розбої, грабунки, терор і хаос набрали таких розмірів, що їх не можна ні описати, ні розповісти. Від цих останніх найбільше постраждали багаті жиди, купці, промисловці, фабриканти і комерсанти по більших містах України.

По селах і містечках почали спонтанно організовуватися озброєні ватаги людей різного віку під проводом обізнаних з військовим ділом для самозахисту. В деяких місцевостях самозахисні загони, що ними керували колишні військовики і ті солдати, що верталися з фронту додому, кількістю і вмінням дорівнювали невеликим військовим з’єднанням. Стрілянина лунала завжди і всюди: одні нападали стріляючи, інші відстрілюючись захищалися, ще інші в погоні за якоюсь бандою, що втікала, натрапляли, особливо вночі, на таку ж ватагу самозахисників, як і самі, і билися поки не збагнули своєї помилки…

Розпорядженням і заходами Української Центральної Ради розпочалася українізація солдатських частин великої армії недавньої імперії Романових. Українізація мала успіх, деякі частини з ентузіязмом ставали українськими, деякі без ентузіязму, а чимало було й таких, що ставилися індиферентно до українізації, зберігаючи якийсь нсвтралітет і тихцем або й одверто переходили на бік большевицької пропаґанди, що обіцяла рай і золоті гори пролетарям — солдатам і робітникам.

Перший бій з большевиками коло Гребінки. Моє поранення

Десь, може, за рік командиром 290-го полку став українець — полковник Сікевич (помер у Канаді). З наказу Центральної Ради наш полк вирушив проти большевиків, що наступали з Харкова. Коло Гребінки зустрілися ми з большевиками. Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідомих українців, але збаламучених принадною пропаґандою большевицьких аґітаторів, які обіцяли їм безтурботне райське життя після остаточної перемоги радянської влади. Розгорівся завзятий бій, в якому я був поранений у ногу.

Пробувши коротко вдома після шпиталю, де я лежав умежу з ліжком Золотарьова — коменданта тієї большевицької частини, з якою ми билися коло Гребінки (він мене безперестанку намовляв, щоб я йшов із ним до большевиків), я вернувся у полк до своєї частини. Довкола шалів відкритий бандитизм. Через відсутність транспорту солдати, що масово залишали фронт, збиралися у великі ватаги і мандрували залізною дорогою від станції до станції, розграблюючи по дорозі все, що під руки попадало. За будь-який протест чи спротив або самозахист — убивали на місці. До цих озброєних банд приєднувались інколи і місцеві покидьки суспільства, бо в тих бандах недавніх фронтовиків працювали вже на всю пару кваліфіковані аґенти, пропаґатори комунізму, що обіцяли рай на землі для всіх працюючих, які, мовляв, упродовж віків працювали на царів і панів, а заплатою за це залишилися їм мозолі на руках. У деяких місцевостях України ці банди набрали таких розмірів, що без великих зусиль роззброювали і розбивали німецькі й австрійські військові з’єднання.

Бій з большевиками коло Бобринської станції

Наш полк ще тримався дисципліни, хоч триматися в хаосі того суцільного замішання було не легко. Ось подам один із сотні приклад. В нашому полку було троє братів Хоменків. Один із них. що приятелював зі мною, був українець, другий — „денікінець", утік до „Добровольчої армії" Денікіна, а третій — перейшов до большевиків.

Ми знову зударилися з большевиками коло Бобринської станції. Це були переважно червоні матроси з Чорноморської фльоти. І хоч вони були регулярні фронтовики, „купані в морі, сушені бурями і гартовані сонцем", як любили вони чванькувато підкреслювати, то на суші вони показалися неповороткими, а в деяких ситуаціях зовсім безпорадними, І ми їх розбили вщент!

Нове призначення

За Директорії УНР мене призначили командиром 23-го Черкаського окремого куреня і послали до Смілої. За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаґанди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, і решта, здеморалізувавшися большевицькими обіцянками і кличами, порозбігалися „грабувати награбоване"…

Одного разу на вузловій станції Цвіткове зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовтоблакитні відзнаки. Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі ту руку, що простяглася до його мундира. Зчинився крик, гармидер з „общепонятними" матюхами, здавалося, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами, бо нас було багато. Треба тут зазначити, що офіцери фронтових дезертирів давно вже позривали свої погони і ранги. В українській армії було навпаки: всі козаки носили жовтоблакитні відзнаки, а офіцери ще й старшинські ранги. Це дуже кололо в очі большевиків і фронтових дезертирів.

Тиф

Відступаючи разом із Запорізькою дивізією (недавно це був Запорізький корпус під командою полковника Петра Болбочана) під командою отамана Загродського через Цвіткове до Христинівки, я захворів на тиф. Із Христинівки мене напівпритомного завезли в Умань до шпиталю. За три-чотири дні після того до Христинівки прийшли большевики. „Навівши порядки" по-большевицькому в Христинівці, що вони робили перше всього в кожному селі чи місті куди приходили, прийшли в Умань. В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих, що лежали на ліжках. „Діягнозу" при перевірці рук большевики ставили таку: якщо на руках були мозолі, тверді й порепані долоні, то цей для них був „свой", „наш". Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за „білоручок", панів-неробів, експлуаторів „робочого класу", і як „трефних" — починали їх „кошерувати" на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на