Україна-Європа - Лада Лузіна
Потім я справила собі до них «окремого» дизайнерського светра. «Окрему» куртку. «Окремі» штани з тонкого замшу… Мені все здавалося, що мої «сонячні рукавички» вирізняються з будь-якого, хоч як старанно дібраного гардеробу, і вони таки напевно вирізнялися: вони вимагали інших ліній – вимагали ока дизайнера, закоханого у свою модель. По них можна було вивіряти, з яким настроєм що замишлялося й шилося: якісь речі рукавички приймали, якісь – без жодної видимої логіки відторгали, з місця й навідріз.
Восени 2004-го вони несподівано полюбили розгонистого вогненно-яскравого шарфа, з яким я проходила цілу Помаранчеву революцію, – хоча шарф був і геть не дизайнерський, і коштував утричі дешевше од рукавичок, а проте вони чудово між собою порозумілись, і кореспонденти стали навперебій фотографувати мене в помаранчевому шарфі й «сонячних рукавичках»: ні-ні, не скидайте, будь ласка, лишіть, хай буде так!..
Тут могло б бути – само напрошується – продовження, і, наприклад, Хуліо Кортасар або навіть Пітер Хейґ напевно зробили б таке оповідання (а Тарас Прохасько б полінувався, але розповів би в кав'ярні!) – про те, як рукавички непомітно переходять від «тестування речей» до «тестування людей», як починають керувати життям героїні, «підказуючи» їй, де справжнє, а де підробка, вимітаючи з її житейського гардеробу фальшивих друзів, непотрібні зобов'язання, а з часом – і героїнині власні маски, помалу-малу «роздягаючи» її, як капустинку, з листя до голого качанчика, і тоді може виявитися, що качанчика-то й нема – що героїня сама не проходить «випробування чарівними рукавичками» й у фіналі якось драматично гине, зникає, йде на переплавку, а рукавички тонісінької, як трояндова пелюстка, вичинки залишаються сяяти на столі своєю єдвабно-гнідою шкіркою, чекаючи на нову власницю… Якось так.
Але насправді все було інакше (насправді все завжди буває інакше, аніж ми потім про те читаємо!). В травні 2005-го сталося те, чого на моїй пам'яті – тобто більш-менш зв'язно, від третього року життя, – ніколи зі мною не траплялось: я загубила рукавичку.
Можливо, висідаючи з таксі. Принаймні на хіднику її, загубленої, ніде не виявилось – я пройшла ще раз цілим тим маршрутом, на якому теоретично могла б її впустити, жадібно зазираючи в кожну без винятку урну на сміття. Все намарно: рукавичка зникла. Випарувалася. Щезла. Знялася в небо й полетіла. Згоріла, як шкурка Царівни-Жаби. Моя сонячна рукавичка з лівої руки. Рука стала гола.
І, здається, від третього року життя я ніколи так не ридала на голос. Тобто, розуміється, я ридала безліч разів, і поважніших приводів для цього за тих більш-менш зв'язних у пам'яті сорок років було в мене з подостатком, – але так – справді, ніколи: так ридають діти, вперше зіткнувшись із несправедливістю світу, в упорядкованість якого вже встигли повірити.
У дорослих це зветься крахом життєвого сценарію – і тоді вони не ридають, а лізуть у петлю або біжать до психотерапевта. Або ще якось пробують склеїти з друзок розбиту вазу – адже, що більше дорослішаєш, то більше впевнюєшся, що зрештою все в житті якось дається склеїти, зробити стерпним, хоча так, як могло бути, більше ніколи не буде, але нічого, не біда, все можна потроху направити, аби здоров'я… Так, зокрема, заявили мені мої домашні: «Ну що ти як дитина мала, тож маєш праву рукавичку, маєш адресу, телефони, а в Австрії скоро виходить у тебе книжка, будеш у Відні, зайдеш у ту крамничку й замовиш, хай тобі пошиють другу до пари!..» – «Можеш навіть поштою вислати цю непару, – сказав чоловік, – подзвони зараз, домовся, а у Відні забереш уже готову!»
«Ні, – бозна-чом уперлась я, – поштою не буду». Віддати зацілілу рукавичку кудись на чужі руки, у безликі комп'ютерні поштові реєстри, здавалось мені зрадою – ніби цим я тільки потвердила б, що загублена рукавичка покинула мене таки заслужено, як у тій пісні – «не вміла нас шанувати»… Ні-ні, тільки наживо – тільки віч-на-віч із Богом Рукавичок у лісовій хатинці на Mariahilferstrasse. Один крок убік із гамірної торговиці, штовхнути правильні двері – і опинитися в затишній повстяній тиші, справді зеленій, ніби од пралісу за вікном, в дійсності ж од сукна під склом, на якому красуються розкладені різномасті – карі, гніді, вороні, гливі, цісаві – кожна пара в одному екземплярі, жодна не схожа на іншу…
Можливо, Бог Рукавичок запропонує мені чаю, і нам вдасться поговорити довше про справді важливі речі – про те, як можна п'ятдесят років робити своє, не зважаючи на підступаючу тобі під вікна всесвітнім потопом Mariahilferstrasse. Я навіть завчила кілька особливо трудних зворотів німецькою на випадок, якби по-англійському він мене не зрозумів.
Слово чести, я хвилювалася.
Вільного часу у Відні мені цим разом випадала заледве година, і в ту годину входила ще дорога від готелю «Меркюр», що при Вестбанхофі, й назад. Тож надзвонювати на телефони з паперової торбинки (з укладеною в неї рукавичкою на праву руку) я почала ще з аеропорту – і продовжувала увесь час, поки не приїхало замовлене таксі. Жоден телефон не відповідав.
Під горло мені підступав нудотний стиск, серце калатало. За сорок хвилин у фойє готелю на мене вже мав чекати інтерв'юер із популярного тижневика. Гаразд іще, що про свою книжку я давно вивчила напам'ять усе, що належить казати інтерв'юерам, – готовими блоками, як аудіогід: а зараз натисніть кнопку 10. Була осінь, у повітрі сочилася мокрядь, уздовж недоречно в таку пору пістрявої Mariahilferstrasse горіли ранні вогні. На мені було те саме твідове пальто, в якому я навесні згубила рукавичку з лівої руки.
– Тут? – спитав водій.
– Тут, сказала я: принаймні двері були на місці – я дивилася тільки на них.
…А більше нічого на місці не було.
Це було однаково, як коли б прийти увечері додому, відчинити двері своїм ключем – і вгледіти з порога чужу, зовсім інакше вмебльовану квартиру, в якій мешкають чужі люди – за всіма ознаками вже давненько – і здивовано повертають до тебе-натрута
