Залишенець. Чорний ворон - Василь Миколайович Шкляр
Мовчи. Ти, чоловіче, просто не знаєш, куди подіти хвилювання, тому думаєш казна-що. Ось ти побачив чорногуза, що так старанно щось вишукує на болітці проти ночі, і, згадуючи легенду про чоловіка-лелеку, міркуєш собі, що якби Лящ зостався живим, то швидше за все перекинувся б на цього цибатого птаха, схожого на людину. Навіщо йому, Лящеві, пугикати сичем, віщуючи лихо, якщо воно вже скоїлося? Ген бовваніє у сутінках його стодола, і від самого її вигляду тебе переймає неспокій.
Чи не причулися йому ті слова в Отченаші?
Чи не жде його засідка в тій стодолі?
Він одразу ж присоромив себе за таку підозру, виправдовуючись тим, що зрада підстерігала його навіть там, де не було й тіні недовіри. До того ж не один козак позбувся голови через жінку. Настав час, коли власне життя можна було виміняти на чиюсь смерть. Як шмат мила на фунт тютюну.
Ні, душа йому підказувала, що зрадою тут не пахне: тривога не та, яка віщує небезпеку. Це був не нудотно-огидний холод, а так — ніби серце у грудній порожнині стало оголеним.
Дух згарища не могли пересилит навіть пахощі весняного вечора. Ворон під'їхав до стодоли, зіскочив з коня і ще раз роззирнувся. Ніде ні лялечки (чорногуз, і той покинув своє болітце), безкрая тиша стояла над вечірнім полем, якась нежива, не така, як у лісі.
Може, тому так голосно зарипіли двері, коли Ворон їх прочинив і ступив у застояну сутінь, пропахлу злежаною соломою. Та ось він уловив дражливий подих жіночого тіла — марево з якогось іншого, давно зниклого й забутого світу, про який він намагався не думати, хіба само навіється у хвилину слабкості чи напівсну.
Він і тепер дивився на неї, як на сутінкову оману, дивився, не знаходячи слів, і Тіна сказала найрозумніше, що тільки можна було сказати тієї хвилини:
— Заведи коня до стодоли.
Справді, так було безпечніше, осьде зовсім недавно по-дурному попався отаман Скирта: заглянув на часину до знайомої вдовички, пустив свого буланого до обніжка попастися, а якийсь лакуза впізнав його коня, і Скирту застукали. Почувши, що пахне смаленим, отаман висадив вікно, яке виходило на городи, хотів було вискочити, та пройма виявилася замалою для нього — недарма ж Скиртою звався. Застряг у тому вікні — ні вперед, ні назад, москалики вдесятьох витягували.
Мудей те все наче знав, бо, як тільки Ворон ширше прочинив двері, без жодних запросин зайшов до стодоли й став у порозі — здоровенькі були! — ну, здоровий будь, привіталася Тіна, будьмо знайомі, який красень, сказала вона, підійшла до коня, обняла його і притулилася щокою до гривастої шиї, а Мудей, стерво таке, солодко примружив очі і ледь не замуркотів по-котячому, атож, замість того, щоб сказати, навіщо ж я тобі, ясна пані, навіщо тобі чотиринога коняка, як ось перед тобою такий чоловік, як золото, обніми ж і його, приголуб, поцілуй, і Тіна, мовби почувши це побажання, обернулася до Ворона, стала навшпиньки і широко, м'яко поцілувала його в губи, а він, розстебнувши бекешу, так жадібно пригорнув її, що Тіна застогнала: не мучся, візьми мене, видихнула вона, увійди в мене; можна було пропасти лише від тих слів, що вона йому дарувала, — простора бекеша розіслалася на соломі, яка вже пахла не прілістю, а молочним колоссям, його руки заблукали в її одежі, та Тіна сама подалася йому назустріч усією жіночою статтю, дала так гаряче й щедро, що він насилу стримався, аби відразу не пролитися в неї рікою, там цілий Тясмин набрався в ньому за зиму, і він з усіх сил тримав спусти, як тримають їх у водяному млині, перш ніж пустити воду на колесо, та за першого разу все-таки довго не витерпів, і коли її тілом пробігла судомна дрож, коли із обцілованого ним відкритого рота вирвався досі гамований крик, він відчув гостре блаженство злиття з її плоттю і в останній мент відсахнувся, аби вона, чого доброго, не зачала, проте Тіна знов усією собою припала до нього — не треба боятись, я твоя, твоя, твоя…
Потім вони лежали обличчям одне до одного, вустами до вуст, і тихо так розмовляли.
— Тобі зараз можна? — спитав він.
— Що можна? — Тіна вдала, що не зрозуміла його.
— Ну… це…
— Ти такий сором'язливий? Тоді скажи просто: спати з тобою.
— Це не просто, це дуже любо — спати з тобою, — сказав він. — Але я про те, що ти… не боялася. Чув, є в жінок такі дні.
— Ти забагато знаєш. Ні, у мене не ті дні, про які ти кажеш.
— Ти хочеш дитину?
— Якби так сталося, я б її зберегла.
— Навіщо тобі дитина без батька?
— А ти хіба хто?
— Мене не буде, — сказав він.
— Як не буде?
— Сама знаєш.
— Ти не кохаєш мене?
— Ні, якраз я тебе дуже кохаю.
— Повтори, — попросила вона.
— Я тебе дуже-дуже кохаю.
— Тоді чому тебе не буде з нами?
— Ти знаєш, — повторив він.
— Нічого я не знаю.
— Наша боротьба програна, — сказав він. — І рано чи пізно…
— Нічого ще не пізно, — перебила вона. — Ми можемо завіятися, де нас ніхто не знайде. Навіть вибратися за кордон. Я чула, що можна перейти Збруч.
— Що за тим кордоном робити? — спитав він.
— Там багато наших, там наш уряд.
— Нашого там уже нічого немає.
— Ми могли б там влаштувати своє життя, — сказала вона.
— Могли б. Тільки це не для мене.
— Чому?
— Тому, що на моєму прапорі не було напису «Воля України або закордон».
— Смерть не обирають, — сказала вона.
— Але вона обирає…
— Тобі й життя ніпочім, — дорікнула Тіна. — Ти ще молодий, а вже розпрощався з ним.
— Неправда, — сказав Ворон. — Я люблю волю. А її можна вигодувати лише кров'ю.
— А якщо на волю надії немає? Сам кажеш: боротьба програна. Кому потрібна ще одна смерть? Ще одна безіменна, зрівняна із землею могила?
— Саме на таких могилах і проростає мета.
— Ти просто впертий, — ображено сказала вона. — Ти зовсім мене не чуєш.
— Чую. Чую, як своє серце.
— Ні, ти до мене глухий. Я так хотіла сьогодні з тобою помріяти.
— Марні мрії тільки додають жалю,
