Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Задубів. Скільки лежав так – не знаю. Над вухами почув шепіт:

– Лев… Лев… чуєш? – говорив Стьопа. – Лев… Чекай трохи… Зараз перевіримо…

Була ніч… З півгодини лежали мовчки. Нарешті рипнули двері й хтось увійшов. Стьопка насторожився. Темна постать прямувала до нашого кутка…

– Та-ак… – протягом прошепотів Стьопка і очи йому хижо блиснули. Він нагадав мені мисливця, що довго й настирливо висліджує якогось звіря. Постать лягла. Стьопка штовхнув мене ліктем і почав сонно хропти. Захропли. Лежали довго. Напружені, сторожкі. Нарешті Стьопка підвівся. Повів головою. Шепнув.

– Спить… – І голосно звернувся: – Є курить? – Шепотом: – Кажи немає…

– Немає, – голосно відповів я.

Стьопка (навмисне ще голосніше):

– Треба пошукати в Хабібуліна… Може, в нього є… Чортячо холодно…

Пішов, обережно ступаючи поміж і через полонених. Зупинився біля Хабібуліна.

– Хабібулін, є курить, братішка?

Коротка мовчанка. Потому тривожно скрикнув татарин і замовк. Стьопка заходився біля нього. Нарешті Хабібулін захрип, з грудей видерся глухий, переляканий зойк… Заборсався. Знову захрип. Хрипів і корчився. Через хвилину – замовк. Тихо було в приміщенні. Лише одноманітно дріботів по даху дощ. Повзком поміж полонених ліз Стьопка. Упавши коло мене, важко дихав. Тримався за руку. Крізь важке дихання зашепотів:

– С-сволота… Мало не відкусив пальця… Амба! Розправився, як кухар з картоплею.

– Що ти зробив?

– Позбавив усіх від шпигуна… Звільнив світ від зайвої стерви…

Я сказав:

– Стьопка, не помилився часом? Може??

– Нічого не «може». Він доніс… Увесь час він шпигував. Його мали за придуркуватого, думали, що він слів не розуміє нашої мови, а він цим користувався. Помітив я випадково – щез вночі: вкрив барахло своє мішком, ніби він на місці. А повернувся години через півтори. Днів через два випороли Кузьміна. Сплю я погано і таки визнав: як лише щезне Хабібулін, за кілька днів когось або порють, або до контррозвідки. Щез він і перед тим, як Дашковського заарештували. Іноді вночі, ніби шукаючі запалити, лазив по кишенях. І нарешті після Андрія я впевнився, що Хабібулін шпигує. Сьогодні остаточно запевнився, бо до «обходу» він щез, щез і нині, але вже за грішми. Але бовдур, так жлоб знахабнів, що навіть грошей не заховав. Я спершу бахнув йому по кумполі. Очманів він, а я обшукав його. Знайшов три пачки керенок. Ось вони. І, вже, тоді – ясне діло за дихало і… як гадюку з мішка витрусив… Борсався… кусався… мало не пощастило йому скрикнути… Але впорався…

І засипаючи, він радісно промимрив:

– Амба… Не піде вже… Замів, падлюку…

Спав спокійно й солодко.

Бринів світанок.

Лежав татарин синій, з перекривленим від жаху обличчям, і вилупленими, шкляними очима. І язик висолопив майже до підборіддя, а з вуст тоненькими, бридкими ниточками звисала слина. Але не було ні жалості, ні остраху.

Тільки гидливість.

Народився 25 жовтня 1897 р. в селі Пищики Іркліївського (нині Золотоніського) району. Батько майбутнього прозаїка мав 200 десятин землі й брав великі підряди на будівництво залізниць.

Дмитро закінчив Золотоніську класичну гімназію (1915), в якій свого часу навчалися також М. Драй-Хмара, Наталя Лівицька-Холодна. Відтак Д. Борзяк вступив на медичний факультет Київського університету, де власне й усвідомив себе українцем, брав активну участь в «Українській студентській громаді».

Чим займався він у роки громадянської війни – невідомо. У 1921 р. Д. Борзяк повернувся до Золотоноші, де зайнявся сільським господарством, давав приватні уроки з математики. З 1923 р. він знову у Києві і повністю віддається літературній роботі.

Незабаром вийшло кілька збірок його прози. У 1928 р. він уклав договір із Державним видавництвом на видання книги «Руйнування Батурина», але почати писати не встиг. Його у 1929 р. заарештували