Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна
До воєнного побуту я звикала поступово, і переселитись у бліндаж було неважко. Нашим дідусям і бабусям, думаю, може, і в гірших умовах доводилося жити. Нашу позицію на Світлодарській дузі — «Бутон» — ми побудували повністю своїми руками, це таке наше, рідне. Це нескладно — наносити води, нагріти, є буржуйки — розпалив, і буде тепло. І нічого надміру складного в цьому немає. Була, щоправда, одна історія з вужем…
Це трапилося в Чермалику. Я тоді в бліндажі сама жила і прокинулась від того, що поряд хтось шарудить. Я думала, то миші — ми до них звикли, вони постійно в бліндажах живуть, можуть по голові часом пробігтись. Або жаби, ці теж постійно в бліндаж заглядають — у землі ж живемо. А цього разу діставала щось із медичної сумки своєї, знімаю її, а на мене падає вуж, який на ній лежав. Я почала кричати, вибігла з бліндажа, розплакалась. Зайшла «Відьма», моя посестра, і сміється: «Чого ти репетуєш? Це ж вужик маленький». Заспокоїлась, роздивилася його жовті «вушка». Він у мене потім повзав по бліндажу, назвала його Василіском. Так і жив певний час, був мені сусідом, а потім десь утік.
Найважче було переносити холод. Я дуже мерзну в суглобах, особливо ноги. Мене не лякає спека, жодна погода не страшна, крім холоду. Перемерзаю, і миттєво з’являється температура. Але то можна перетерпіти. Найстрашніше тут — втрачати побратимів. Я на все життя запам’ятаю упізнання наших хлопців після боїв 18 грудня 2016 року на Світлодарській дузі. Нас привезли у Бахмут, у морг, і це було дуже боляче — впізнавати тих, хто ще день-два тому був поряд із тобою. Один з наших побратимів, «Сім’янин»… Його коли привезли — не всі впізнали. Настільки в нього було страшне поранення обличчя… А може, просто хтось не хотів вірити і впізнавати, хоч я одразу побачила, що то — він.
Щодо жінок в армії… Місце тут є не всім. Є багато гідних, умотивованих жінок, які справді прагнуть служити і захищати Батьківщину. Такі зараз поряд зі мною воюють — сильні, вольові, мужні. Кожна має чітко усвідомлювати, що вона йде воювати, захищати країну, і бути готовою до того, що різні випробування можуть упасти на її плечі. А не йти для того, аби знайти чоловіка, вийти заміж, завагітніти й піти в декрет. Я такого не розумію і не сприймаю. Є й такі, і їх чимало. Якщо ти підписала контракт — то на цей час ти взяла на себе певні обов’язки і маєш їх дотримуватись. Часто дівчата зустрічають тут своїх коханих, одружуються, але розуміють, що про дітей до закінчення контракту не може бути й мови. А є, на жаль, жінки, які приходять сюди влаштувати особисте життя і швидко вагітніють. А потім, доки вони в декретній відпустці, на їхнє місце нікого іншого поставити не можна — штат не дозволяє. Армія — не місце для флірту й жіночих чар.
Позивний «Перлинка» мені дали в «Горині». Вони довго думали, як мене назвати, але рішення прийшло спонтанно. Ми їхали в машині, я побачила фазанів і почала кричати, мовляв, гляньте, це ж фазани! А вони не бачать. Хотіла сказати їм, що я далеко бачу: «Я — зорка», — та натомість вийшло: «Я — зорька». Так вони мене й дражнили Зорькою, мовляв, будеш тепер як корівка зватися. Приїхали на базу батальйону, а там був начмед Андрій. Почув, що мене називають «Зорькою», і каже: «Яка ж вона Зорька, якщо вона — перлинка?» І почали мене звати «Перлинкою». Так воно і залишилось.
На війні було більше доброго, ніж поганого. В мирному житті ти з цими людьми ніколи б не перетнувся. У вас були різні захоплення, інтереси, а тут ви разом цілодобово. Це нові знайомства з цікавими людьми, неймовірне розширення кругозору. Тут ти дуже швидко дорослішаєш. Якою б дитиною ти сюди не прийшов. Мінус у тому, що мені трішечки не вистачає розвитку. Я намагаюсь у вільний час читати книжки, вчити англійську онлайн. Про яке майбутнє України ми можемо говорити без професіоналів? А вони мають обов’язково володіти іноземною мовою, якщо ми хочемо бути частиною цивілізованого світу. Тому англійську має знайти кожен, і я намагаюся опанувати мову до рівня вільного володіння. Ввечері можна виділити годинку для себе.
Думаю, зараз настав час, коли треба зробити паузу, бо я боюся досягти «точки неповернення». Бо я бачу цих хлопців — якими вони були на початку, якими їдуть додому, і як їм там незручно, нецікаво, як вони не можуть адаптуватись у мирному житті й знайти спільну мову з людьми, що не були на війні. Я не хочу цього. Я відчуваю, що я трішки втомилась і маю зробити перерву. Замкненість в одному просторі, з одними людьми день у день… Вони чудові, я їх люблю, мені з ними комфортно, але ми часом трішки втомлюємось один від одного. Треба трохи побути вдома, приділити увагу рідним, вони скучили. Треба дати
