Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Наведу ще кілька свідчень, що їх мені довелося чути пізніше від живих учасників боїв у 1942–му році.

Лейтенант червоної армії, Кивко Петро Григорович, розповідав мені про факти, що він їх спостерігав та співучасником яких сам був під час перебування на фронті.

Ось його оповідання:

«8 липня 1942 року нашу 197–му піхотну дивізію, що складалася з трьох піхотних стрілецьких полків (823, 828 і 862) та приданого до дивізії 264–го артилерійського полку, передано з 5–ї резервної армії, що містилась у районі хутора Попова, до складу 63–ї армії. Дивізія зайняла оборонні позиції по лінії Усть–Хоперськ–Безрибний–Баски–Вешенська та ще далі від Вешенської на 10–15 кілометрів [назви станиць уже забув]. Позиції було розташовано по височині, два–три кілометри від берега Дону. Це були саме дні великого німецького наступу, що закінчився проривом (8–9 липня біля Воронежа) на Дон. 9 липня з'єднання німецької авіяції зруйнувало міст через Дон біля станиці Вешенської. Того ж дня почали прибувати до мосту авта розбитих совєтських армій. На кожному з цих авт було по 3–4 чоловіка комісарів, політруків та командирів–офіцерів і майже на кожному авті — одна–дві «бойові співробітниці», щось середнє між повією і секретаркою. Червоноармійців майже не було. Більшість авт були навантажені різними вибуховими матеріялами та боєприпасами, а також, звичайно, ящиком–двома горілки: більшість цих комісарів весь час були п'яні.

До півночі, поки полагодили моста, таких авт зібралося коло 500. Перед ранком авта почали переїжджати через міст. Зчинилось неймовірне безладдя — кожен хотів переїхати попереду інших; кожен із тих начальників, розмахуючи пістолем, кричав, що саме він, а не хто інший, мусить їхати першим. Всі загрожували один одному, всі лаялись найдобірнішою «совєтською» лайкою. Завдяки такій «блискучій організації» до семи годин ранку переїхало через міст ледве 100–150 авт. Точно в сьомій год. ранку з'явилось, очевидно, це саме з'єднання авіяції і влучно скиненою бомбою знову розбило міст. На авта, що тут же стояли купою, бомб не скинуло. Отже, 300–400 авт продовжували чекати, поки міст буде зремонтовано.

10 липня кількість авт збільшилась до тисячі. Пізньої ночі міст було поновлено, але через згадане безладдя (коменданта мосту не було, розпоряджався, хто тільки міг тримати в руках пістоля чи автомата) переїхало Дон коло 500 авт. В сьомій ранку німецькі літаки знову зруйнували міст і знову на авта не скинули бомб. Так тяглося до 13 липня. За цей час біля мосту в цих безнастанних сварках командирів за право першими переїхати за Дон було вбито одного полковника, якого застрілив якийсь майор, двох політруків та ще одного майора. 13 липня в сьомій годині ранку знову з'явилися німецькі літаки і ще раз зруйнували міст. Але на цей раз літаки, замість повертатися до своїх баз, зробили ще одно коло і скинули кілька бомб на авта. Складалось враження, що німецькі літаки в попередніх налетах умисне не скидали бомб на авта, чекаючи, поки їх збереться багато. Наслідки були жахливі: більшість автомашин, як я вже казав, були навантажені боєприпасами. Дві тисячі авт та 28 так званих «Катюш», а також дві 152–міліметрові гармати зі спеціяльними тракторами згоріли разом із людьми, що були там. Вибухи були жахливі і не припинялись днів два по тому. Станицю Вешенську зруйновано — згоріло до 60 відсотків будинків.

19 липня до хутора Баски, де позиції займав 3–й батальйон 828–го піхотного полку, по обіді наблизились 7 німецьких танкеток та панцирників. Піхотні окопи на цій ділянці були розташовані 40–50 метрів один від одного. В кожному окопі було установлено по дві протитанкові рушниці та містилось по 14 бійців. Політрук 3–го батальйону, Кравченко, вискочив із окопу, щоб кинути ґранату на найближчий панцирник, але впав від влучного пострілу німецького офіцера, що також вискочив із машини. Німецький офіцер пішов до окопів, вигукуючи:

«Гальт, веґ!». Це саме робилось і біля суміжного окопу. Червоноармійці, що були в окопах, не стріляли й охоче віддали зброю. Німці поперебивали ложі рушниць, а людям звеліли сідати зверху на панцирники. Скільки було видно по фронту, люди, вискакуючи з окопів, бігли до себе в тил — до Дону. Три німецькі танкетки відділились і помчали за цим натовпом, стріляючи з кулеметів. Коли панцирники з червоноармійцями, що здалися в полон, рушили — від одного з суміжних окопів з'явилась фігура червоноармійця. Він, зваливши собі на плечі протитанкову рушницю, поспішав до німецьких панцирників з очевидним наміром також здатися, в полон. Панцирники, не помічаючи цього «ентузіяста», оборонця соціялістичної батьківщини, стали віддалятись. Червоноармієць пробіг ще якийсь час, але зовсім відстав і безпорадно спинився. Хтось із партійців бачив цей учинок. Вранці другого дня цього червоноармійця схопили і розстріляли перед фронтом за зраду батьківщини. Весь другий день продовжувались розшуки червоноармійців 828–го полку, що розбіглись по всіх усюдах.

21 липня, коло четвертої години по обіді, перед фронтом дивізії з'явилось коло 50 ворожих панцирників. Вони спинились 150–200 метрів від окопів і з–за кожного з них з'явились по десятку автоматників–італійців, що на весь зріст розгорнутим строєм рушили до окопів. З окопів відповідали безладним вогнем. Бій затягнувся. Ще кілька разів панцирники підвозили вояків. Кінець–кінців за дві години позиції дивізії опинилися у ворожих руках. Нашу дивізію відкинуто за Дін.

Другого дня наказом по полку було оголошено втрати: убитих 400, поранених 60(?), пропалих безвісти — 640. Кількість убитих якось не відповідала кількості поранених: скоріше мало б бути навпаки. В цьому ж наказі говорилося, що ворог втратив убитими 760 чоловік. Звідки було взято всі ті цифри — не знаю. Мій земляк–санітар, якого другого дня виряджено на правий берег шукати своїх поранених, розказував мені, що вони не бачили жадного ворожого трупа (очевидно, їх було прибрано); трупів червоноармійців було небагато, але їх невільно було прибирати.

23 липня ворог закріпився на правому березі Дону. «Начальник продовольственной части» (начпрод) дивізії, лейтенант інтендантської служби 1–го розряду, Михайлець, показував мені наказ по дивізії — цим наказом установлювалось, що з загального складу дивізії в 12.800 чоловік 23 липня залишилось на харчуванні 6.750. Отже, особовий склад дивізії зменшився на 6.000 людей. Кількість убитих та поранених, за максимальними обчисленнями, могла бути не більша як 700–800 людей. Решта перейшла до ворога. Про