Залишенець. Чорний ворон - Василь Миколайович Шкляр
Чого тут тільки не було! Смажені кури, гуси, карасі в сметані, пироги, холодець, ковбаси, кров'янка, кисіль, яка хоч квашенина… не було тільки рису та ластів'ячих гнізд[*], але Ходя того добра не бачив і вдома.
До столу сіли четвірками — по один бік ми, по другий — вони.
Дибенко з великої гранчастої карафи налив усім самогону, на око видно — міцнющого, бо зверху по колу чарки збиралося намисто, і сам-таки першим узяв слово. Говорив він по-нашому непогано, як для вихідця з Брянщини, але дуже довго і нудно. Мовляв, українці вперше мають можливість жити по-людському, а в недалекій будучині тут потечуть молочні ріки…
При цих словах навіть «сліпий» Ходя пустив очі під лоба і дивився на Дибенка вузенькими білими щілинами. Живіт йому зводило спазмами від запаху всіх отих страв, і Ходя навіть підозрював, що більшовики придумали для них страшну кару: оце лиш покажуть, скільки тут їдла, а тоді скажуть: або переходьте на наш бік, або до побачення.
— А куди впадатимуть ті молочні ріки? — перебив я Дибенка. — У Волгу?
Він зам'явся, думаючи, що б його таке відповісти, та на підмогу поспішив один із чекістів:
— Он імєєт в віду ґаладающєє Паволжьє.
— Тільки вкупі з Росією вільна Україна возможна, — сказав Дибенко. — Тому помогти голодним…
Тут у Ході так забурчало в животі, що Дибенко збився з думки. Ходя винувато опустив очі, а Чикирда сказав, що пора перекусити, бо натщесерце важко про щось домовлятися: ситий голодному не товариш. Чикирда поправив за вухом оселедця й підняв чарку: будьмо.
Усі поцокалися, випили, тільки Ходя відставив чарчину вбік і заходився наминати все, що ближче до нього стояло. Глитав він усе підряд і разом — холодець із киселем, карасі з квашеною капустою, курячу ногу вмочав у сметану й трубив її разом із кісткою. Зуби в нього були ріденькі й дрібні, але курячу гомілку Ходя перемелював з таким хрускотом, що ми якийсь час не могли розмовляти. Нарешті я взяв слово від нашої сторони.
— Бачите, — почав я, — справа в тому, що Росія розв'язала проти нас війну після того, як було проголошено Українську Народну Республіку. Ще раз кажу: було проголошено нашу незалежну державу, яку на міжнародному рівні визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія…
— І Китай, — раптом устромив свого носа Ходя.
Я здивовано подивився на нього. Ходя ніколи не втручався в серйозні розмови, а тут уліпив у самісіньке око. Він навіть перестав жувати і так твердо й вимогливо глянув на мене, що я додав усупереч фактам:
— І Китай… А тепер ви мені — у моєму краї! — диктуєте свої вимоги.
Дибенко нахилився до вуха Кузякіна й забубонів як перекладач, але той відмахнувся:
— Нє нада, я всьо панімаю.
— А якщо понімаєте, — підвищив я голос, — то дайте відповідь на моє пряме запитання: чи був де-небудь у світі хоч один окупант, який приходив на чужу землю робити добро?
— Чьо он ґаваріт? — спитав Кузякін у Дибенка.
— Он гаваріт, что в будущєм всьо акупітся, — переклав Дибенко.
— Ні, — відповів я сам собі. — Будь-який окупант преться на чужу землю тільки грабувати й визискувати.
— Чьо он ґаваріт? — знов перепитав Кузякін.
— Он гаваріт, что ми слішком взискатєльни, — прошепотів Дибенко.
— Тому я хочу підняти чарку за встановлення історичної справедливості, — сказав я. — Хай згинуть усі заброди-живоїди!
— Хао![*] — вигукнув Ходя і, не чекаючи ніяких цокань, вихилив чарку до дна.
— Чьо он ґаваріт? — приклав долоню до вуха Кузякін.
— Кто — кітаєц? — не зрозумів Дибенко.
— Да нєт, атаман.
— Гаваріт, что давайтє, мол, випьєм за общіє історічєскіє корні.
Комбриг Кузякін, приязно всміхнувшись, потягся до мене чаркою.
Самогон справді був як вогонь і швидко вступав у кров.
— А паскольку у нас общіє корні, — сказав Кузякін, хрумкаючи квашеним огірком, — то нам нікуда друґ ат друґа нє дєтся. Так что надо мірітся, таваріщі. Вот ми пєрєдадім вам адін очень сєрйозний дакумєнт с просьбой, чтоби ви ознакомілі с нім всєх своіх людей. Ето новоє продлєніє амністіі, падпісаноє Троцкім, Якіром і Баліцкім.
Один із чекістів, діставши з планшета аркуш паперу, подав мені. Я пробіг одним оком друкований текст: стара пісня про радощі й привілеї амнестії, яку совєтська влада черговий раз «дарувала всім тим, хто складе зброю і повернеться до мирного життя».
Після мене цю фільчину грамоту перечитав сотник Бойко, потім козак Чикирда, і я вже геть здивувався, коли до неї потягся рукою і Ходя. Він довго вглядався в незрозумілі для нього, примітивно мальовані ієрогліфи, потім голосно гикнув і передав мені папір, залишивши на ньому масні відбитки пальців.
— Хуня, — сказав Ходя китайською.
Я теж хотів було витерти тим папірцем руки, але сотник Бойко, задзеленчавши хрестами, вихопив його в мене, склав учетверо й поклав до нагрудної кишені австрійського мундира. Цікаво, що з того моменту вся увага червоних командирів якось ураз перекинулася на сотника Бойка, ніби тепер він, а не я, очолював делегацію.
— Так чи інак, але ми повинні це показати всім, — поважно сказав сотник Бойко. — Кожен сам повинен вирішувати…
Різкий тріск заглушив його подальші слова — то Ходя взявся до гусячого кийка, видаючи такі звуки, ніби в дробарку вкинули мамонтового бивня.
— Та припини ти врешті-решт начинятися! — визвірився до нього розчервонілий сотник Бойко і вдарив києм-булавою об стіл. — Слова не можна сказати!
Ходя від несподіванки сапнув не туди повітря, похлинувся і так, бідолаха, чмихнув, що дрібненькі скалки кісток полетіли на стіл. Він, задихаючись, тяжко закашлявся.
— Дай же поїсти людині, — дорікнув я Бойкові. — Потеревенити завжди встигнемо.
— Добре-добре, — погодився він і злегенька постукав києм-булавою Ходю між лопатками. — Носом дихай. Дати тобі чимось запить?
Ходя винувато кивнув. Чикирда подав йому глечика з ряжанкою. Ходя взяв його за вушко, наче то був не трилітровий жбанок, а звичайний кухлик, заглянув у нього, як сорока в кістку, нюхнув приплюснутим носом і почав хлебтати.
Чикирда зачудовано дивився на Ходю волохатими, як джмелі, очима.
Дибенко дістав срібний портсигар, відкрив його, простягнув через стіл.
— Закуримо, чи шо?
Сотник Бойко з Чикирдою взяли по цигарці, Ходя, не відриваючись од глечика, потяг зразу дві. Я скрутив «козячу ніжку» зі свого тютюну, закурив і кинув оком на двох чекістів, які досі сиділи мовчки. Піймавши мій погляд, той, що дав нам фільчину грамоту, нарешті озвався:
— Нє знаю, чєво ви тянєтє і на что надєєтєсь. Вєдь вайна-то акончілась. Народ пріступіл к
