Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Мені він сказав учора, що в мене купа комплексів, а от у Росії в дівчат немає комплексів. А що потрібно, щоб їх позбутись?

Маму спитала. А мама давай повчати:

— Ти про це забудь! Мало що хлопець базікає! Тобі ніколи не можна буде вдягти коротку спідницю! Завжди повинна бути скромною! У величезній хустці!

Це, мабуть, через ненормальних на всю голову, які наїхали з гір.

— Можуть убити! — мама сказала. — Ти дочка Чечні й повинна дотримуватися звичаїв!

А мені так хочеться просто жити нормально. Як Сашка.

04.02.

Прийшла зі школи.

Ганьба! Там про мене говорять, що в мене закохався Мага. Він сам ці звістки поширює по класах. Але ж я «росіянка». Якщо «росіянка», отже, «повія» й «тварюка», що ніякого кохання не варта. Бо гірша за всіх через національність!

Мага живе у великому гарному будинку. Він єдиний син у своїх батьків. Інші діти (їх близько десяти) — усі дівчата! У батька Маги є машини. Вони багаті люди.

Багато з мого класу хочуть за Магу заміж. Хоча він інгуш, а не чеченець. Йому зараз 13 років, а скоро буде 14!

Мої подруги, Зуля, Кассі й Заїра, зі мною після «новини» Маги розмовляти перестали. А Яха, Лінда, Тара, Малка, Міла й Німа мене впіймали за школою, і Яха на мене плюнула, сказавши:

— Тобі, російській тварюці, ми Магу не віддамо!

Я раніше дуже боялась і соромилась, коли вони обзивали мене «російською тварюкою», а тепер мені однаково. Вони — ідіоти. І я сказала їм про це. Після чого покотилася з Малкою по асфальту. Лупцювати мене їй допомагали Яха та Лінда — інші не втручались.

Втрати були приблизно рівні: жмут волосся видерли в мене, а я величезний пучок видерла в Лінди. Дуже її ненавиджу! Інші мене в бійці особливо й не цікавили. Хоч і Яху побити вдалося.

Додому зі школи я йшла з Тиною та Сетою. Вони — все, що залишилося від мого великого «союзу». Вони хлопцями взагалі не цікавляться. Сета худенька, маленька, як і Тина. У Тини на руках вісім сестричок — усі молодші за неї. А Сета читає Коран і допомагає бабусі на городі.

— Як шкода, що нас не було поруч, коли на тебе напали! — сказала Сета. — Ми б билися за тебе до кінця!

Зненацька біля нас зупинилася машина. У ній сиділи бойовики. Питають мене по-чеченськи:

— Красуне, як тебе звати?

О жах!

— Фатима, — сказала я. — Ми зі школи йдемо додому!

— Добре, сестрички, — відповіли дядьки з автоматами і, давши газу, поїхали.

Поля

06.02.

Мама вийшла на ринок. Торгує. Слава Богу, їжа є! Вітчим приїхав із села. Теж підробляє.

Ерик полагодив магнітофон. Мені здається, що він мені подобається, але не так, як раніше. Я ненавиджу його життя «без комплексів», але я люблю його за те, що він гарний, дбайливий стосовно своєї мами та бабусі. Він добувач у родині, хоча має всього 15 років. Він так намагається вижити, прогодувати й одягти родину, знаючи, що його батька вбили на війні в серпні 1996-го. Ерик нікому не відмовляє в допомозі.

Тепер вибач, милий Щоденнику, у мене немає зошита. А цей закінчився. Я не знаю, коли зможу продовжити нашу розмову. Але знай, що я всіх люблю насправді, навіть тих, із ким сварюся. Тому, що в кожній людині є добро.

Поля

07.02.

З мамою посварилася. Вона, як війна почалася, стала сама не своя. Раніше, коли мир був, ми до парку ходили: на гойдалці гойдалися, морозиво їли. А зараз мама б’ється, лупцює мене. От і сьогодні побила, та так, що рука моя була в крові. Вона по ній лінійкою вдарила. Усе через ящик зі шкільними зошитами. Я його перевернула — шукала порожній зошит, а назад склала все неакуратно.

— У тебе в голові клятий щоденник! — кричала мама. — Не вистачало, щоб ти ще на нього шкільні зошити переводила. Тільки й думаєш про щоденник і хлопців. Ти негарна, тебе все одно ніхто не покохає!

Зараз вона пішла до тьоті Алі. Скаржитись. А я сиджу в темряві. Ні свічки, ні каганця.

Вибач, що пишу такі карлючки.

Поля

09.02.

У мене є мрія: я хочу знайти Друга. Друга, який мене ніколи не зрадить.

Учора в бабусі Тосі подивилася фільм. Хлопчик загадав бажання стати дорослим і за одну ніч перетворився на чоловіка. Він потрапив у неймовірні пригоди, але весь час шукав, як же йому знову перетворитися на дитину. Я б теж хотіла стати тижнів на два дорослою, а потім перетворитися на маленьку. І щоб у Ґрозному був мир і фонтани, як раніше.

У школі до мене чіплялися десятикласники. Базікали дурниці й усіляку гидоту. Я говорила вчителеві. Але той прикинувся глухим і не став із ними зв’язуватись.

Мага, зрозумівши, що я не піду з ним ні на яке побачення, обізвав мене «гаскі хак» (російська свиня) — і тільки його й бачили. Не став навіть сидіти на уроках.

Із дворовою дівчинкою Хавою ми вже не дружимо, як раніше. Учора я прийшла до неї додому. Але вона мене не пустила. А Лунет і Маліду пустила.

— Це тому, що ти — росіянка! — прошипіла мені Лунет із Хавиного вікна. — Ми росіян не пускаємо!

Хава теж живе на першому поверсі, тільки в неї інший під’їзд. Рятують мене тільки медитація, зарядка за йогою та книжки про Будду.

Ми з Хейдою ходили до її школи № 61. Це дуже далеко. Ожеледь страшна. Я двічі впала, послизнувшись, і мало голову не розбила. Похід в один бік зайняв дві години.

Я говорила з нею про Агні-йогу, а Хейда завела розмову про кохання. Вона сказала, що вірить у кохання.

— Кохання — це прекрасний сон! — бурмотіла Хейда, притискаючи до грудей руки в рукавицях. — Коли хлопець і дівчина одружуються й у них буває перша шлюбна ніч, сам Бог радіє! Адже на землі кохання стає більше! І людей стає більше! І люди поклоняються Богові та роблять добрі справи!

— Нема ніякого кохання! — сказала я їй. — Кохання не існує! Це казочки для дурників! Буває або дружба на довгі роки, або спільне марнування часу, та й по всьому!

— О, Поліно, це не так! Серце моє говорить, що існує кохання! — сперечалася зі мною Хейда. — Це так прекрасно, коли хлопець і дівчина кохають одне одного! А коли