Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
Де там не чути! Чула добре й голос, що від нього в грудях болить. Була, як коло перелазу скрипіло. Чула все.
Ой чи чула, чи не чула, Не відгукнула я, — Темна нічка, Петрівочка, Вийти боялася.Ет! Клята дівка не відгукнулася та ще й на нічку звертає. А ніч таки зовсім не страшна. Така тиха, така ясна. А листя на тополі білою стрічкою грає й перегукується срібними дзвониками.
– Чого там боятися справді? Вийди, ой вийди.
– Знаємо ми. Знаємо, чого хочеш, а що не зрадив нікого, так певно пригодоньки не було ще. А чому вдень не приходиш, ночі темної ждеш?
Так-таки й не вийшла Марійка вчора й даремно чекав її Данило до півночі. Марно й тепер виглядає її серед натовпу, що зібрався послухати лекцію.
– Чи давно я тому Данилові ляпасонів давав, щоб воно кавунів не крало, а тепер диви – студент, в пансні приїхав, – здивовано каже дід Юхим і крутить головою.
– Та що й казати, чи давно покійний Левко, ще як у місто збирався їхати, по тому-таки місці, де ноги ростуть, давав синові березової каші.
– Чи давно той Данило горобців без штанців драв, а стара Левчиха плакалася, жалілася на ввесь світ білий, що дав її Бог такого розбишаку?.. Ніби вчора було, а тепер…
Стара не знає, де й покласти сина, чим нагодувати, як посадовити, – он лекція ще не почалась, а стара вже чекає на хлопців.
Хлопці ж розташувалися на сцені Сельбуду.
Похідний чарівний ліхтар ілюстрував Данилову лекцію, Андрій і Іван були за асистентів. Їм нестерпно хотілося туди, за стіни, де літня ніч і дівчата.
Глядачі слухали уважно. Інколи подавалося репліку й робилося критичні уваги.
– Американська машина жне, одразу й молотить та одвіває; так що прямо із степу до амбарів везуть збіжжя.
– Ловко придумана, от чортові німці, – зауважив хтось, а дядько Кіндрат (той, що коло Семена кривого над балочкою сидить), відомий безбожник на ціле село, вів тут-таки серед бабів антирелігійну пропаганду. Він підвівся й запитав доповідача:
– А правда, їдять його мухи з комарами, що мириканці впразнили Бога і дощ сами роблять?
Данило почав був розповідати про це, але на дверях зчинився галас і метушня.
– Що там таке?
Та пусте: дівчат парубки не пускають.
– Чого ж не пускають?
– А навіщо їм? Все одно нічого не розуміють, – крикнув голос з юрби; а комсомолець Семен сказав Данилові:
– То парубки їх на вулицю тягнуть, от і не хотять, щоб ходили сюди на збори. Ми тут з ними по цій роботі агітацію повели. Та й справді кінчайте, бо пізно… – додав він несподівано.
Скінчилася лекція опівночі, розходилися, жваво розмовляючи.
– Хай так, коли й так. Але ні.
– Трахтор… От в Миколаївці потрахкав півроку, а потім тпру… – казали старі, сумнівно хитаючи головами.
– Чорт би тебе подрав, Данило, затяг до світу, – сказав Андрій. – Саме піти б погуляти з дівчатами.
– Не можна. Тутешні хлопці з вулицею якраз боротьбу провадять.
– Ет, боротьбу. І тут від кампаній спокою немає. Це ж дурниця бути на селі і з дівчатами не поспати.
– Ходім краще чай пити, мабуть, стара вже приготовила.
А вулиця ще
