На футбольних меридіанах - Микола Федорович Войнов
Та, мабуть, ще разючіша бідність простих суданців. Ця країна ще зовсім недавно була колонією і, отже, жертвою капіталістичного розбою. Чи треба було дивуватись, коли на наших очах розлючені суданці вщент розбивали пам’ятники різних англійських діячів, тих, що були втіленням поневолення!
На хартумському аеродромі нас знову чекала гостинна зустріч. Тут зібралося чимало газетярів, військових, спортивних діячів, які прийшли, щоб привітати посланців СРСР, перших у їхній країні футболістів з далекого Києва. Крім того, нас тут чекала ще… п’ятдесятиградусна спека. Тепер Єгипет здавався нам досить прохолодним краєм, і ми просто не уявляли, як будемо грати. На сонці можна було буквально зваритись. Пізніше ми провели «науковий дослід» — поклали на землю яйце, і воно через кілька хвилин стало крутим. Навіть місцеві жителі погано витримують таку спеку, тому від 13-ї до 17-ї години життя в Судані завмирає: всі ховаються в приміщеннях, робота часто припиняється. Тепер легко зрозуміти наш настрій, коли нам сповістили, що гра призначена на 15-ту годину. Дуже незручний час, але виходу не було. Справа в тому, що тут рано заходить сонце і одразу після цього настає темрява. Грати стає неможливо. А електричного світла на стадіоні, як і в Єгипті, нема.
Про інтерес до нашого матчу судити можна з того, що за дві години до його початку трибуни стадіону були вщерть заповнені нетерплячими любителями футбола. Ми зрозуміли, що повинні показати красивий футбол, але не знали, чи вистачить на це сил. Термометр відзначає 45 градусів.
Звичайно, гравці команди «Аль-Морада» мали через це серйозну фору. Вони і скористались з цього, повели рахунок. Шістдесята хвилина матчу, тобто остання (час гри був скорочений) вже розпочалась, а перевага на боці хартумців — 3:2. І тут відбулось те, про що газети пізніше писали, як про надзвичайно рідкісне видовище.
Ми подавали кутовий удар і на штрафному майданчику «Аль-Моради» раптом опинився наш центральний захисник Віталій Голубєв. Він прийняв м’яч, стоячи спиною до воріт суперника, і, падаючи на спину, з такою силою послав його «ножицями» в сітку, що воротар не встиг навіть поворухнутись. «Такого, — писали газети, — ми ще не бачили». Скажемо чесно: ми, динамівці, теж не бачили такого з боку лідера нашого захисту.
Після цього ми провели за короткий строк ще три матчі. Футболістів «Маріх» перемогли з рахунком 5:3, «Аль-Хілала» — 4:1 і команді міста Вад-Медані забили п’ять м’ячів, пропустивши в свої ворота тільки один. Ці перемоги були легкими. Але такі переконливі рахунки не збентежили суданців. Вони гадали, що зможуть взяти в нас реванш. Та «ліміт» наших ігор був вичерпаний, і питання про можливий реванш довелось відкласти на майбутнє, коли динамівцям Києва доведеться знову зустрітись у спортивній боротьбі з футболістами Судану.
Хоч місцевий футбол за своїм класом, безумовно, залишає бажати кращого і явно поступається перед єгипетським, але це анітрохи не впливає на любов до нього з боку всіх верств населення. В Судані захоплюються футболом і старі й малі. За поле їм править кожний вільний клаптик землі. Юнаки грають з м’ячем навіть у спеку, коли це здається просто неможливим. Не дивно, що в них часто трапляються сонячні удари. Між іншим, кілька таких випадків було і на наших матчах, так що лікар, який нас супроводив, мав «понадпланову» практику.
Дні, проведені в Судані, залишили в нас яскраві спогади. Нас зустріли тут як найдорожчих гостей, кожен клуб прагнув влаштувати для нас прийом. І ми, так би мовити, переходили з рук у руки. Як правило, після кожного такого прийому ми ставали глядачами концертів. Національні пісні і танці — незабутні. Особливо запам’ятався мені один танцюрист, який з коров’ячими рогами на голові і з дзвониками на ногах, з обличчям, розмальованим яскравими фарбами, виконував надзвичайно екзотичний танок одного з місцевих племен. Викликала захоплення його ритміка, вміння контролювати рух майже кожного м’яза свого тіла.
Після короткого відпочинку українські футболісти полетіли далі — в столицю Ефіопії Аддіс-Абебу. І знову інший клімат. Тепер ми перебували на висоті 2500 метрів над рівнем моря. Довелось дихати дуже розрідженим повітрям, в якому на сорок процентів менше кисню, ніж у нашому. Смішно було дивитись, як здорові хлопці, справжні атлети, інколи нахиляються над кисневими подушками. Але без них було важко: ми задихались. Звичайно, такий клімат нам не дуже сподобався.
Не сподобався і стадіон. Він мало чим нагадував наші красиві і зручні спортивні бази. Просто голий майданчик, огороджений парканом. А до того ж напередодні нашого приїзду тут відбулися чи то парад, чи то якісь маневри, і коні та колеса гармат так потолочили поле, що воно наче вкрилося глибокими зморшками. Навіть найбільш врівноважений серед нас, захисник Володимир Єрохін, розвів руками і вилаявся:
— Чортзна-що! Ну як його тут грати?
— Нічого, — втішав його Віталій Голубєв, — викрутимося. Під суданським сонечком було важче.
Аддіс-Абеба, хоч і столичне місто, але має досить провінціальний вигляд. Воно мале і непривабливе. Будинки невеличкі. Місцеве населення живе вкрай бідно. Але злиднів під час нашої подорожі ми бачили багато. Новим для нас була надзвичайно велика кількість хворих і жебраків. Не менше ми були здивовані тим, що рекордним показником для абіссінської корови є півтора літра молока на день.
З спортивної точки зору наше перебування в Ефіопії було нецікавим. Ми не зустріли тут серйозного опору. Щоправда, дві зустрічі дали нам тільки нічийний результат. Але пояснюється це тим, що ми були вкрай виснажені попередніми іграми і, крім того, чимало наших гравців зазнали травм. Отже, не було рації рискувати.
Свою останню гру ми провели першого січня 1959 року. Водночас це була і наша перша гра нового спортивного сезону. Перемогли ми команду міста Діредави з рахунком 3:1. Але радості від перемоги не відчули. Найкращою нагородою за цей матч були б квитки на
