Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

— То з Мехедом, значить, крутиш? — повторила Міла.

Почувши незнайоме ім’я, я знизала плечима й сказала:

— Ти зовсім, чи що?!

На що Яха, Малка й Німа заявили:

— Звичайно, з ним! Він сам сказав!

— Ну й іди до нього!!! — чомусь істерично закричала Лінда й заплакала.

Тара її обійняла.

— Зовсім здуріли! — я посунула їх із дороги і пройшла. Бійка мене обминула.

Прийшла додому, а мама каже, що цей хлопець, уже не знаю, як його звати (Мамед чи Мехед), певно, сам нашим дівчатам щось набрехав. Просто знущається, бо я росіянка.

П.

26.11.

Була вдома в Хейди. Така біднота! Сісти нікуди, немає навіть стільців. Сидять на підлозі! Одне ліжко, і повно народу у квартирі (дядьки, племінники, ще хтось).

Хейда лінується прибирати, і її тьотя встигла мені поскаржитися, що вона «як тарган».

Бачила мигцем Мансура. Він пішов до Ерика. Вони друзі. У Мансура теж мама росіянка, як і в Ерика, як і в мене.

Вітчим Руслан став до мене прискіпуватися сьогодні, і ми посварились. Мама його захищає. Кричить на мене. Прикро!

Склала вірш. Мама каже:

— Викинь його у відро для сміття! Нездара!

27.11.

7.00. Учора ми всі страшенно полаялися. До нас завітала тьотя Аля й запросила мене до себе. Мама стала кричати на неї, я на маму, а вітчим Руслан на нас усіх. У результаті Руслан гримнув дверима й пішов.

Тьотя Аля пішла до себе у квартиру, а мама півночі відривалася на мені, вигукуючи лайки.

Зараз мама мене розбудила о сьомій ранку і виганяє за двері.

— Іди, торгуй на ринок! Давай! Давай!

Сама вона вдома буде лежати. Чекатиме, що я гроші принесу.

13.00. Я дуже змерзла. Холодно. Сніг. Наторгувала мало. Куплю перекусити мамі. Може, вона подобрішає?

17.00. Розрахунок справдився. Мама поїла приготовану мною вечерю і дозволила піти до тьоті Алі. Мій вітчим Руслан удома. Сидить за швацькою машинкою. Шиє.

Поля, яка жує мандарин

29.11.

Торгувала. Познайомилася на ринку з дівчинкою-росіянкою. Має 11 років. Її звати Вероніка.

Вітчим образився. Ні з ким не розмовляє.

30.11.

Була в школі. Через те, що втекли з прибирання, втику не було.

Я з Хейдою ходила по воду на колодязі. Три години воду тягли у відрах. Важко.

Вітчим ходить набундючений.

А клята сусідка тьотя Айшат, якій моя мама врятувала дядька Адама, лізе з гидотою. Обзивається й бажає нам смерті. Як побачить на вулиці, кричить:

— Навіщо врятували Адама?! Я не хочу жити з калікою! У нього тепер ноги немає!!! Нехай би вмер!

Вона — мати чотирьох дітей.

Поля

01.12.

Ерик і тьотя Аля поїхали сьогодні. Баба Тося лишилась. Їм немає на що жити, і вони хочуть одержати пенсію баби Тосі.

Пенсію в Чечні не платять, платять у Росії.

02.12.

Я малюю свічку з натури. Віск капає просто на стіл.

У наш клас посередині навчального року прийшла нова дівчинка. Лур’є-Левиця не прийняла її у свою «елітну банду». Ми хотіли з нею подружитись, але вона сама собою. Вона з гірського села. Чеченка. Але в неї російське ім’я — Арина.

Дівчина після школи йде на ринок у центрі міста і торгує — зовсім як я. Вона продає чоловічі сорочки та жіночі майки. Купує їжу, готує. Уроки робить уночі. В Арини багато сестер і братів, а вона найстарша з дітей у родині. Має 12 років.

Кассі вирішила з нею зблизитись. Намалювала троянду, дуже гарну, і подарувала мені:

— Вибач, Поліно! Я пересяду до неї за парту! Хочу говорити з нею.

Ну що ж, я не ображаюсь.

Поля

04.12.

Що коїться, жах! Мама сказилася. Б’є мене нізащо! І руками, і ногами. Кидає в мене речі! А все через Хейду. Вона… Не можу продовжувати — мама кричить і кидається. Вибач.

19.00. Мама лається і знов-таки нечесно б’ється. Говорить:

— Ти клята тварюка! Худобина! Я тобі покажу! Я видам тебе заміж за злющого дядька, ось тільки закінчиш 9-й клас! — і все в цьому дусі.

Ще мама купила мені набір білизни для посагу, а тепер усе забрала собі у свою шафу.

20.00. Ну й дісталося! Мама грозила, верещала і шпурляла в мене всі речі, що попали їй під руку. Зараз затихла (тьху, тьху, тьху). А все через те, що в нас у квартирі було заземлення. Це такі дроти від сусідів ідуть, щоб електрика хоч іноді вмикалась. А заземлення потрібне — дріт зачищається й один кінець на залізну батарею прив’язується, а другий кінець дроту в розетку вставляють. І треба саме в певне гніздо розетки запхати кінець!

А Хейда прийшла до нас і, поки я відвернулася, вона витягла дріт і сунула його не в те гніздо! Вийшло лихе замикання! Дроти загорілись! Хейда пищить! Удома тільки я й вона! Я хотіла руками дріт схопити, але згадала, що струм може вбити людину. Схопила палицю дерев’яну й зуміла витягти дроти, що палали, з розетки.

Мама мене побила за те, що так вийшло. І кричить. Природно, завтра я йду на ринок торгувати («без розмов»), і взагалі накладено купу покарань. Наприклад, мама заявила: «На Новий рік я ляжу спати, а ти роби що хочеш!»

Якщо так і станеться на Новий рік, я лежатиму в ліжку з заплющеними очима. Я уявлю тьотю Алю, Ерика й Сашку. І бабу Тосю! Яка різниця, з ними я чи ні? Вони ж зі мною!

Прийшла до нас бабуся Тося. Я їй про все поскаржилась. А дядько Хейди полагодив дроти. Виявилося, нічого страшного не сталось.

Зараз мама з кухні говорить:

— Полю, йдеш пити чай?

— Ні, — відповідаю. За що мене били, питається?

— Йдеш?! — репетує мама.

— Ні! — кричу я.

— Полю, йди, будь ласка, мила, — просить бабуся Тося.

Я пішла, а мама мене побачила й заходилася ще дужче верещати:

— Геть звідси, мерзенна тварюко! Забирайся!!!

Баба Тося несміливо заступилася:

— Навіщо ж так?

— Нехай за свої слова відповідає, — кричить мама. — Сказала: «Ні», значить — ні! Без чаю обійдеться! Осляча порода!

— Ну й добре! — сказала я та вийшла.

А мама все репетує й репетує.

Я сіла складати вірші про кораблі в океані.

05.12.

4 ранку!!! Зараз близько 4 години ночі (чи ранку?)!!! Мене мама підняла о 2 годині ночі й сказала так:

— Я засмучена. Горло болить. Спати не хочу. І тобі, поганці, спати не дам!

Підняла стусанами з ліжка. Змусила заново