Україна-Європа - Лада Лузіна
Вікно нашого готельного номера виходить на досить жваву магістраль, за якою видніється цвинтар. Це квадрат без дерев, якщо не рахувати кількох похилих туйок, лише з надгробками. Ліворуч за високою кам'яною огорожею цвинтаря височіє стадіон, а праворуч відкривається панорами з квадратів, трапецій, кубів і трикутників: паризьких стін, вікон, дахів, що за горбом переходять у світло-сіре паризьке небо. На землі також домінує сірий, хоч і з кольоровими вкрапленнями. Зате зелені зовсім мало, лише трава де-не-де вздовж магістралі та на полі стадіону проглядається в одному місці крізь решітку огорожі.
Після душу я одразу падаю в ліжко і вже навіть не чую, коли лягає Кицюня. Нас будить будильник з мобілки. Поки відсипалися з дороги, небо остаточно посіріло, хоча надворі лише пообідня пора, і після швидкого перекусу ми вже виходимо з готелю.
Наш шлях до метро пролягає спочатку через підземний перехід, а далі повз стадіон з автомобільними стоянками, малолюдною стежкою між стадіоном і цвинтарем з кущиками пирію й чистотілу та з думками про повноцінну вечерю. Станція метро – відкрита платформа, серед пасажирів приблизно половина чорношкірі. А коли вже від'їжджаємо, то згадуємо, що забули подивитися як, власне, та станція називається.
– Запам'ятаємо наступну і вже по ній будемо орієнтуватися, – пропонує Кицюня. – Будемо орієнтуватися, що за нею наша…
Вона часом ще й яка кмітлива!
– Я хочу коньяку або вина, – каже вона.
– Ну, а чого ж ти не сказала раніше? – відповів я. – У нас там в сумці ще залишилося півпляшки п'ятизіркового «Бучача» і навіть шоколадка.
– Ти ще й про сало згадай, – дивиться вона на мене знизу вгору у вагоні, коли я тримаюсь за поручень, а вона за мене, і шкребе нігтиком по спині.
– Ну, а як же українцеві без сала, а особливо в Парижі!
– В готелі не цікаво, – ще раз шкребе нігтиком.
– Звичайно, при першій нагоді, – мені раптом стає весело і я на все погоджуюсь.
Перша нагода випадає, коли ми знову бачимо Сену, між парапетом набережної і мостом, її світло-сіру, як і каміння набережної, смужку мутної води. На той момент ми вже потинялися у Нотр-Дамі і Кицюню спершу несе на пластикові стільці напроти кам'яних барельєфів, а потім до моста в бік Латинського кварталу. І я пригадую, що за сквером, де стара церква, є на розі затишне кафе із стільцями на вулиці. Але Кицюня раптом змінює напрям і тягне мене в протилежний бік:
– Ні, спочатку Лувр!
Часом її неможливо передбачити.
Лувр, то й Лувр, наче мені неоднаково, де ходити. У сусідньому з Лувром кварталі, починаючи від набережної, все загороджено високими будівельними парканами і, здається, спершу ми протискаємося лабіринтами, аж поки не опиняємося на неширокій вулиці з тильного боку Луврського палацу. Вже давно доведено, що Кицюня краще від мене орієнтується в мегаполісах. Зате я краще в лісі – щоразу заспокоюю себе одним і тим же.
У фойє Лувру, як завжди, багато простору, світла і туристів, але головна експозиція чомусь не працює. Тобто вже не пускають, у них щось на кшталт скороченого дня і Кицюня розчарована. Я також вдаю розчарування, і коли ми нарешті виходимо на повітря й крокуємо широкою алеєю саду Тюїльрі, я все ще похнюплено слухаю її нарікання на «цих зануд французів».
– А як ти думаєш, тут ходив твій Хемінгуей? – раптом запитує вона.
– Напевне, але Латинський квартал, бульвар Сен-Мішель та прилеглі вулички – то вже точно його місця, – радію в душі зміні теми.
Ми швидко проходимо сади, зрештою, і площу де ля Конкорд, з якої в кінці прямої лінії Єлисейських полів вже добре проглядається Тріумфальна арка, а зліва, у димці паризького смогу, й Ейфелева вежа. Поля як поля, ми зачепили їх краєм, втім – французи не німці – витоптана стежка через траву, сміття повз урни.
– Як у нас на бульварі Куліша, – кидає Кицюня.
На розі, біля американської амбасади, я киваю їй на жандарма в чорній пілотці і з борідкою, що заграє з дівчатами, можливо, навіть туристками, але її це не вражає. Вона уже втретє змінює план, і ми беремо курс на Ґарнієр Опера, що, у свою чергу, є орієнтиром для відомої крамниці з парфумами «Фрагонар», про які її просила колежанка.
– Слухай, тут, на Єлісеях, ми ще, здається, не цілуватися? – я нахиляюся й притуляюсь носом до її вуха.
– Хіба воздушний, – сміється вона. – А ти впевнений, що до опери туди? – показує у вуличку повз бородатого жандарма.
– Впевнений, – відповідаю я, але все ж вперше дістаю із наплічника карту-схему міста і досить швидко знаходжу місце, де ми і де опера. А для більшої надійності, згадавши ще три чарівні французькі слова: «пардон», «мадам» і «мерсі» та вставивши між них четверте – «опера», з наголосом, як це роблять французи, на останньому складі, цікавлюся у повновидої пані, яку ми наздоганяємо:
– Пардон, мадам, опера? Опера там? – показую рукою вперед і, почувши схвальну відповідь, енергійно киваю. – Мерсі, мерсі боку!
Аж дивно, що все так просто, а Кицюню ці мої прононси дуже веселять. І заради неї я повторюю цю сценку ще кілька разів, аж поки не натрапляю на англомовну туристку, яка, втім, також підтверджує наш курс, хоча врешті-решт ми таки заблукали. Але це вже після того, як знайшли і оперу, і ту парфумерну крамницю на розі неподалік, яка, проте, також виявилася зачиненою.
– Тут у них скрізь скорочений день, – по-своєму підсумовує Кицюня.
Зате у продуктовій поруч людно і ми з того всього купуємо пляшку червоного і як на французьке вино зовсім недорого. І я знову натхненно вимовляю своє: «Мерсі, мерсі боку!» – чорношкірій дівчині за касою.
А потім вирішую скоротити шлях і просто по пам'яті веду Кицюню напростець, як мені тоді здавалося, назад до Лувру. Я й забув, що у місті орієнтуюсь гірше, ніж у лісі, і заводжу так, що навіть карта-схема з наплічника і три чарівні слова вже не допомагають, а лише заплутують. Як згодом з'ясовується, до Лувру ми таки дійшли, і навіть минули його, обійшли збоку, звернувши у якусь не ту вуличку.
Мені вже стає душно бродити цими, всуціль заставленими авто, сірими лабіринтами. Око вже не сприймає архітектури, лише всі п'ятдесят або й сто п'ятдесят відтінків сірого довкруж:
