Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Публіцистика » Люди в гніздах - Олег Коцарев

Люди в гніздах - Олег Коцарев

Читаємо онлайн Люди в гніздах - Олег Коцарев
на сюрреалістичного героя-сновиду. Навколо — про це переконливо свідчила істерика радіоточки — вибухали успіхи відбудови, розстрілювали шкідників і гнали поганою мітлою тих, хто не встигав підтримувати темпи відновлення народного господарства, ладнали колективізацію відвойованої в капіталістів земельки, а тут, серед прикаспійських степів, якісь поселенці на пташиних правах відверто ігнорували представника, можна сказати, партії та народу й навіть не заходили до колгоспної контори. Звуки над селом свідчили, що ігнорувала колгосп і значна частина худоби, затишно влаштувавшись на приватних подвір’ях, серед заборонених садів. Голова вийшов з контори, закурив і задумався над скромними розмірами своєї легітимності та над можливими наслідками.

— Дозвольте прикурить, — звернувся до нього невідомий чоловік.

Дозволив.

— Як вам на новому місці, товаришу голова? — спитав він так запопадливо, аж зігнувся. Чи то поперек заболів?

— Потихеньку.

— Ідеологічна робота в нас, бачте, накульгує, — цього разу чоловік широко-широко всміхнувся, — вас от чекаємо та чекаємо.

— Бачу. Ідеологія у вас просто неперевершена. Дивно, що церкви ще нема.

— Нема-нема. Міру знаємо.

— Ха-ха.

— І розраховуємо, що ви, товаришу голова, знатимете. Що не буде у вас, як говорив наш любий і великий Сталін, запаморочення від успіхів. Ми цю фразу добре запам’ятали.

— А що ж я, по-вашому, маю сказати, коли мені з району подзвонять? Що тут усе добре й робота кипить, тільки церкву би ще трудящим не завадило побудувати?

Чоловік знизав плечима й пішов.

Вадим Абакумов спробував провести зібрання та переконати колишніх куркулів повернутися до реальності.

— Я в МГБ районне доповім і викоріню цей ваш сюрреалізм! — розорявся він із трибуни перед майже порожнім залом, закидаючи його всілякими маловідомими підозрілими словами. Це було відкриття: йому справді сподобалося розорятися з трибуни. В такі моменти дядя Вадя відчував, що бере участь у якійсь веселій грі або виставі. Що ось він — голова української компартії Хрущов, а ось — небіжчик Гітлер, а ось іще хто-небудь. І сам себе лякався.

Настоювався, як домашнє вино, вечір. У конторі й навіть трішечки навколо неї горіло світло, а всередині, як і годилось у сюрреалістичному поселенні, не було нікого, крім голови. Він намагався домогтися чогось від району, але район був зайнятий іншими питаннями.

Вадим сам не знав, чому його понесло прогулятися вздовж закинутого саду до траси. Попереду згущувався шматок темряви, ніби це чорна колгоспна корова зв’язала йому хвостом руки та тягла за собою вперед. Час від часу по боках з’являлися й інші тіні, і це Абакумову вже не подобалось.

На трасі під сліпучими зірками вдалині він побачив вогник, що наближався, і цієї миті остаточно усвідомив, що той чоловік був правий: треба знати міру. Чорна корова зникла. Голова рушив назустріч вогнику. Окремі тіні його випередили і явно брали в каре. Треба зупинити машину, це єдиний порятунок. Вона оминула якийсь кущ і опинилась уже на півхвилинній відстані. Пролунав перший постріл і не поцілив. У Вадима, звісно, теж був пістолет у кишені, але він вирішив —

— Не стріляти, а стрибати!

— і стрибнув на машину. Водій злякався, але з керуванням упорався. Селяни ще двічі стріляли, але в Абакумова на даху машини не влучили, а може, й не сильно хотіли поцілити.

— Не зупиняйся! Не зупиняйся! — намагався він перекричати мотор. Та водій і так не збирався зупинятися посеред стрілянини в нічному степу.

Залишений у конторі військовий квиток Абакумову селяни надіслали поштою до його родичів у Часів Яр. І супроводили його листом, у якому, серед іншого, побажали «доскочити життєвих висот». Дуже грамотний був хтось із цих куркулів. За законами прикаспійського сюрреалістичного жанру ні йому, ні їм за все це нічого не було.

ЧАСТИНА ШОСТА,
у якій ви побуваєте на справжнісінькому допиті!
Бравий партизан Крамаренко

#Крамаренки #Устименки #Жолтановські #Ерістови


1

 Чеська республіка, м. Брно


[2013 р.]

— Такого готельного номера в мене ще ніколи не було! — подумав я, зачинивши двері до кімнати, й пройшов через увесь коридор до дверей ванної. У ній чекають нерозгадані кросвординки маленької плитки — кожна мала би відбивати світло лампочки, поки я митимусь. Але двері виявилися замкненими, а з-за них лунали крики. Все ясно! Я запізнився. У ванній розпочався щоденний сеанс масажу. Розгублена підсвідомість вагалась: уявити, що крики ці від нестерпного болю і хрусту в кістках, чи від солодко-соромного задоволення? Так чи так, а з миттям наразі не пощастило.

Трохи не дійшовши назад до кімнати, я вирішив нарешті подивитися, що ж воно є в цих здоровенних шафах напроти. Легко, без особливих сподівань, відчинив дверцята. І був винагороджений справжнісіньким сюрпризом —

переді мною висів без перебільшення велетенський костюм Шерлока Холмса. Навіть не так. Костюм велетенського

Ш

е

р

л

о

к

а


X

о

л

м

с

а.

«Ш» згори — то, звісно, його знаменита кепочка. Потім униз збігав картатий водоспад плаща. А крапка біля «а» — це вже я.

— А «X»?

— Наприклад, ремінь.

Коли легкий переляк минув, я засміявся та побіг до кімнати по Юлю.

— Глянь, що я знайшов!

Відчинив перед нею таємничі дверцята. Юля аж зігнулася від сміху. Але насправді ми не дуже здивувалися. Бо ж мешкали на горищі одного з театрів міста Брно, де зберігається реквізит. А чого там тільки не знайдеш!

Я гепнувся в крісло. Воно, як завжди, завищало.

— Схоже на свиню, правда? Треба написати про це вірш.

Відгуки про книгу Люди в гніздах - Олег Коцарев (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: