Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

«Здається, вони розступились перед цією піснею», — подумав Головнін.

Увечері «Диана» змінила якірну стоянку, підійшовши до фортеці на відстань гарматного пострілу. Капітан викликав до себе мічмана Якушкіна, молодого, дуже допитливого офіцера; про нього на шлюпі казали, що Якушкін неодмінно хоче все бачити на власні очі і ладен Для цього видертись навіть на вулкан…

— Здається, ви хотіли побувати на березі? — спитав Головнін. — Зараз є така можливість. Візьміть шлюпку й гребців і рушайте на берег. А втім, далеко від шлюпки не відходьте. Другий офіцер обіцяв забезпечити нас рибою. Одержите рибу і повертайтесь. Будьте дуже обачні. Люди повинні бути озброєні.

Смагляве обличчя Якушкіна засяяло: особисте доручення від капітана було для нього великою честю. Вже за дві хвилини шлюпка відійшла від борту; в думці Головнін похвалив мічмана за моторність.

Аж уночі повернулась шлюпка до «Дианы». Мічман пишався доставленим вантажем: таку велику нагуляну кету давненько вже подавали команді на стіл. Японці дуже чемно зустріли Якушкіна, питали про здоров’я капітана шлюпа, знов запрошували Головніна в гості у фортецю.

— Сказати правду, — доповідав мічман, — не сподівався я такого ласкавого прийому.

— М’яко вони стелять, — зауважив Рікорд. — Коли б не довелося комусь із нас твердо спати…

Якушкін ще був під враженням зустрічі на березі:

— Не можна все-таки не відзначити, які вони були запобігливі. Коли я сказав, що капітан приїде завтра, вони погомоніли поміж себе, і офіцер мені відповів: «Якщо буде туман, нехай шановний капітан не приїздить. У цій гавані, — каже, — дуже небезпечно плавати, коли туман. Хоч і сумно, що вийде загайка, — каже, — але риск був би ще сумніший».

— А не здається вам, мічмане, — несподівано і чомусь суворо запитав Рікорд, — що не риск цей їх турбує? Туман — хороше прикриття для раптової атаки. Оцього вони й бояться, — виходить, вони, як і раніше, не довіряють нам. Крім того, може бути й іще одне: їм треба виграти час, щоб одержати інструкції з своєї столиці про те, як поводитися з нами: чи давати допомогу, чи знов відкривати пальбу?

Головнін з цікавістю слухав свого помічника.

— А ти, бачу я, проникливий, Петре Івановичу. І обережний. Проте надмірною нашою недовірливістю ми тільки збільшимо їхню підозріливість. Що ж ти пропонуєш?

— Я пропоную капітанові залишитись на борту шлюпа. На берег поїду я.

— А капітан… злякався?

— Ні, капітан хворий.

— Вони чекають саме капітана, — сказав Якушкін. — І вони просили, щоб з капітаном прибуло кілька офіцерів…

Головнін підморгнув Рікорду:

— Як хочеться мічманові побувати в японській фортеці, щоб усе побачити на власні очі!

Якушкін відступив на крок, щоки його почервоніли:

— Ні, це щира правда! Вони просили про це…

Дивлячись на далекі, неясні вогники фортеці, Рікорд промовив роздумливо:

— Коли так, то мене ще дужче бентежить це запрошення.

Головнін торкнувся долонею до його плеча:

— У тебе, бачу, ніч похмурих передчуттів, Петре Івановичу… А згадай-но острів Тана. Адже на тому милому острівці могли статися деякі несподіванки, якби ми не прихилили до себе тубільців. У кращому разі чекала б на нас далека голодна дорога й неминучі жертви. А японці ж не дикуни. Я читав про Японію, що це країна древньої, самобутньої культури. Принаймні так писали про неї голландці-місіонери, які жили в Нагасакі. Не вірю, не можу повірити, що після всіх пояснень, взаємних привітань і запевнень у доброзичливості, після того, як вони пересвідчились, що ми — мирні моряки і не замишляємо проти них ні нападу, ні обману, — щоб після всього цього вони раптом допустили б яку-небудь підступну вихватку. Друже Петре Івановичу, чи може ж це бути?!.

Рікорд мовчав, вдивляючись у далекі проблиски вогнів.

— Я гадаю, — роздумливо заговорив він, — що в нас є два виходи. Перший — це провадити переговори з японцями і добитися їхньої прихильності. Взаємне довір’я забезпечить успіх нашої справи. Вони добре знають, що незаконно перебувають на нашій землі, та ми їх не тривожитимемо. На це ми не діставали вказівок від свого уряду, а загострювати взаємини не в інтересах нашої експедиції. Але є й другий вихід…

Головнін спитав квапливо:

— Який?..

— Знятися з якоря ї піти звідси, — сказав Рікорд.

— Не розумію, — здивувався Головнін. — Піти, не поклавши на карту цього острова?

— Ні, описувати його й далі, тільки без допомоги японців.

— Тобто без прісної води й продуктів?

— Добувати і те й те власними силами. Воду набирати в ручаях, що впадають в океан, і ловити рибу.

Він помітив недовірливу посмішку капітана і заговорив, ніби перепрошуючи:

— Знаєте, Василю Михайловичу, я заздалегідь шукаю того «запасного виходу», нехтування яким нам можуть закинути панове сановники: якщо виявиться, що поїздка на берег пов’язувалася навіть з певним риском, цей риск виправдуватиме висока мета.

— Отже, я вирішую, — закінчив Головнін. — Завтра, одинадцятого липня, я рушаю на берег з маленьким загоном. Я не візьму зброї, бо їду з цілком мирними намірами. Відомо, що навіть дикі племена тропічних островів майже ніколи на беззбройних парламентерів не нападають. Я докладу всіх зусиль, щоб переговори закінчились успішно і ми могли завершити своє важке завдання.

Рікорд мовчки й міцно потис його руку.

Біля дверей своєї каюти Головнін ще здалеку помітив невиразну тінь. Чоловік, мабуть, почув капітанові кроки і швидко сховався за надбудовою.

— Хто це тут на «всеношній»? — голосно спитав Головнін.

Мічман Мур озвався не зразу; голос його затремтів чи то від збентеження, чи від переляку: