Менше знаєш, краще спиш - Девід Саттер
За даними Бориса Нємцова, колишнього першого віце-прем’єра, вбитого в Москві 27 лютого 2015 року, та Володимира Мілова, колишнього заступника міністра енергетики, «є підстави вважати, що всі ці Тимченки, Ковальчуки, Ротенберги — лише номінальні власники великих майнових об’єктів, а справжнім бенефіціаром є сам Путін»[133].
Станіслав Белковський, російський політолог, який колись працював спічрайтером у Березовського, в 2007 році розповів німецькій газеті «Die Welt», що таємні активи Путіна складають 40 мільярдів доларів, і це робить його найбагатшою людиною Європи. Посилаючись на свої джерела — високопосадовців з адміністрації самого президента, — Белковський заявив, що Путін є бенефіціарним власником 75% компанії Gunvor, 37% — «Сургутнафтогазу» (головного постачальника нафти для Gunvor) і 4,5% — «Газпрому». Ця структура власності приховувалася за «непрозорою мережею офшорних компаній» із кінцевими пунктами в швейцарському кантоні Цуг і Ліхтенштейні. На запитання, чи може Белковський підтвердити свої заяви, той відповів, що багатство Путіна не є секретом для еліт. «І зауважте, що Володимир Володимирович ніколи не подавав на мене в суд»[134]. Оцінки Белковського щодо особистих статків Путіна дуже близькі до даних західних розвідслужб.
Після того, як режим узяв під контроль загальнонаціональне телебачення та бізнес, залишалося тільки нейтралізувати парламент і суди. Цей процес успішно просувався ще в перші роки правління Єльцина, але завершився за Путіна. В єльцинський період Держдума була слабкою, але не зовсім безпорадною, і опозиціонери мали шанси отримати представництво. За Путіна ці шанси систематично скорочувалися.
Різке підвищення рівня життя в Росії за Путіна мало величезний зиск для «Єдиної Росії», яка негайно почала вербувати нових членів і відкривати офіси по всій країні. Перехід влади до державного чиновництва та її зосередження в руках президента створили ситуацію, в якій майже кожен, хто обіймав керівну посаду, відчував, що потребує захисту у вигляді добрих стосунків із владою, а цей захист, як давали зрозуміти представники режиму, найкраще гарантували фінансова підтримка «Єдиної Росії» і діяльність в її інтересах.
Одним із наслідків цієї нової ситуації стало те, що комуністи та Ліберально-демократична партія (ЛДПР), які в єльцинський період принаймні удавали із себе опозицію, майже поступилися своєю незалежністю. Вони почали підтримувати політику нового режиму, час від часу сперечаючись щодо способів її реалізації.
Отже, єдиними потенційними представниками опозиції в Думі залишилися члени двох ліберальних партій — «Яблука» та Союзу правих сил (СПС). Однак після арешту Ходорковського обидві партії відчували великий дефіцит коштів. Водночас був ухвалений закон про підвищення порогу представництва в Думі до 7%, що означало, що партіям треба активно збирати голоси по всій країні, аби бути представленими в парламенті. Після 2007 року ані «Яблуко», ані СПС вже не могли здолати цього бар’єра, і їхня нездатність здобути місця в Думі майже виключила лібералів із офіційного політичного життя країни. Партії, не представлені в Думі, могли брати участь у майбутніх виборах, лише зібравши десятки тисяч підписів, спеціальний закон дозволяв чиновникам відхиляти подання у разі неможливості підтвердження бодай одного підпису. У 2007 році партії «Народ за демократію та справедливість», очолюваній колишнім прем’єр-міністром Михайлом Касьяновим, було відмовлено в реєстрації через 37 помилок у списку, що налічував понад 56 тисяч членів партії. У 2011-му Партія народної свободи — нова партія Нємцова та Касьянова — була дискваліфікована через 79 похибок у списку з 46 148 підписів[135].
З 2007 року в Думі було лише чотири партії: «Єдина Росія», КПРФ, ЛДПР та «Справедлива Росія». На президентських виборах 2012 року кожна з цих них висунула свого кандидата. П’ятий кандидат, Михайло Прохоров, зібрав достатньо підписів, аби потрапити до виборчого бюлетеня, й узяв участь у виборах з мовчазної згоди влади. Серйозна критика режиму та його політики не відіграли жодної ролі в президентських перегонах.
Попри відсутність реальної політичної опозиції, режим старався отримати якомога більше голосів для своїх кандидатів: членів «Єдиної Росії» — на парламентських виборах, і Медведєва та Путіна — на президентських виборах 2008 та 2012 років. На «Єдину Росію» мали попрацювати всі — чиновники, керівники, правоохоронці та бізнесмени.
У 20 з 83 російських регіонів, включно з Північним Кавказом, Південним Уралом, Тувою та Калмикією, практично не існувало місцевої опозиції, і результати голосування було легко сфальсифікувати. Наприклад, на парламентських виборах 2011 року «Єдина Росія» здобула понад 90% голосів у Дагестані та Інгушетії і 99,48% — у Чечні[136].
В інших регіонах, де відверта фальсифікація зіткнулася з більшим опором, «Єдина Росія» тиснула на виборців, аби ті «добровільно» підтримали її кандидатів. Держслужбовцям наказували голосувати за кандидатів від режиму, а робітників нерідко примушували голосувати на робочих місцях, під пильним оком начальників — зазвичай членів «Єдиної Росії». У сільській місцевості тим, хто не підтримував владу, могли відключити воду чи підпалити будинок. Потрібні результати виборів забезпечувалися також шляхом вкидання зайвих бюлетенів, кількаразового голосування та фальсифікації протоколів.
Контроль за виборчим процесом доповнювався підкоренням судової системи, в якої було мало шансів зберегти свою незалежність в унітарній державі.
У кожному регіоні саме голови судів організують роботу суду, включно з розподілом справ. До Путіна багато голів були політично незаангажовані, але з грудня 2001 року вони стали призначатися президентом, і це забезпечило їх підконтрольність державній владі.
Голова суду має прямий контакт із органами політичної влади та чимало способів контролювати суддів у своєму окрузі. Він забезпечує суддів житлом і складає графіки їхніх відпусток. Він також збирає матеріали, які можна використати як підстави для звільнення, наприклад, факти зволікання з розглядом справ або процедурних помилок. Голова може впливати й на кваліфікаційну комісію — наглядовий орган, обраний самими суддями, і саме від нього залежатиме, потрапить чи не потрапить під слідство суддя, підозрюваний у корупції[137].
За таких обставин судді бояться опиратися тиску з боку голови суду. Якщо в суді розглядається суперечка між приватними особами, то справа часто вирішується по суті. Якщо ж ідеться про «державний інтерес», то вказівки щодо рішення по справі передаються судді через голову суду.
Голова Московського міського суду Ольга Єгорова особливо прославилася виконанням політичних замовлень і використанням своїх повноважень для покарання за суддівську незалежність. Наприклад, суддю Ольгу Кудєшкіну усунули з посади в травні 2004 року за публічну заяву про те, що Єгорова наказала їй ухвалити потрібне генпрокурору рішення в справі мереж меблевих магазинів «Три кити» та «Гранд», які були засновані батьком одного високопосадовця з ФСБ і нібито не сплатили мільйони доларів імпортного
