Залишенець. Чорний ворон - Василь Миколайович Шкляр
Але Залізняк, як і ніж його, були тільки мальовані, він не міг зупинити драпіжників, які трощили ікони, хапали, били, ламали, перекидали все догори дном. Вони натрапили на книгозбірню, та оскільки цупкий папір не годився на самокрутки, то одривали від книг позолоту та срібні фібули, а решту кидали зо зла у вогонь під дзвіницю. Полетів туди фоліант у шкіряній палітурі «Маргарет святого Іоанна Златоустого з душеполєзними поучальними словами», друкований в Острозі літа 1595-го, полетіла «Євангелія», друкована 1600 року, ось уже захеканий кацап'юга пер до кострища п'ятсотлітні хроніки Мотронинського монастиря…
І тут скам'яніла від жаху ігуменя Єпистимія, яка до цього смиренно спостерігала за всім, що коїться, необачно вихопилася йому навперейми, силкуючись відібрати манускрипти.
Кацап'юга, щоб потертись об неї, впустив рукописання на землю, став борюкатися з матінкою і, регочучи, так себе розпалив, що повалив її на землю й шугнув лапищем під рясу.
Кривенька Онися кинулася боронити матінку Єпистимію, заходилася лупцювати паличкою ґвалтівника по товстому озаддю, приказуючи: «А на, а на!» — та це його лише підохочувало, кацап'юга ще більше звірів, плутаючись лапами в одіяннях ігумені, і його вже ніщо не могло зупинити.
Якийсь міцненький курдупель підбіг до Онисі, спершу ніби для того, щоб забрати у неї паличку, однак ухопив її на оберемок і поніс у стайню.
— Рятуйте, сестроньки! — заверещала Онися, дриґаючи коротенькими ніжками, та кому було рятувати, як усі сестри вже розбіглися хто куди. Москалі доганяли їх наввипередки, адже черниць на всіх не вистачало, а чекати в черзі не було терпцю.
І тоді на них знову посунув зі своїми гострими, як сучки, кулаками Варфоломій.
— Стійте, нелюди, зупиніться! Прийде година, й звізда піде на звізду! А роги ламатимуть роги!
На нього зосліпу наскочили двоє червоних, які з налитими кров'ю очима металися в пошуках вільної жертви.
— Ти, дахлятіна, да сіх пор жівой?
Спересердя вони вхопили Варфоломія за руки, за ноги, жбурнули, наче пір'їну, під дзвіницю в зелений вогонь, що розгорявся з новою силою. Давні книги невідь-чому горіли зеленим полум'ям.
Варфоломій упав серед кострища, яке стрепенулося язиками вгору, пирхнуло в усі боки снопами іскор, та відразу ж і пригасло там, де опустився старець, — чи хламида пригасила вогонь, чи, може, з якого іншого дива. А довкола Варфоломія палало так, що близько і не підійдеш, пекло в лице, тому ті двоє, що вкинули його у вогонь, відбігли назад, стали й, одвісивши щелепи, дивилися, що буде далі. Біля них зібрався гурт невдах, які, доганяючи черниць, упіймали облизня, тож тепер мусили ждати.
— Ти сматрі-кось, в аґнє нє ґаріт, сука, — чухаючи матню і жуючи проскурку, дивувався рябий москаль із білими віями. — Вань, ти такоє відєл каґда-нібудь?
— В аґнє нє гаріт, а в водє, інтєрєсно, тонєт?
— Нічьо, щас вспихнєт. Кіросінчіка би.
Але тут зверху на обгорілій дзвіниці щось затріщало, і величезна головешка гупнула якраз на Варфоломія. Іскри бризнули аж на роззяв, вони відсахнулися, але знов-таки витріщилися на кострище, шукаючи в ньому чорну хламиду.
— Піздєц, — сказав рябий, що досі жував проскурку.
— I так скоко прадєржался! Колдун какой-то.
— Чародєй, нє іначє. Ти би витєрпєл стоко, Вань?
— Ну, нєт. Мнє і сєйчас нєвтєрпьож. Паґналі чьо-то паіщєм.
— А єнто правда, что ані всє ішо дєвочкі? — ковтнув слину рябий, дістаючи з кишені ще одну проскурку.
— Правда, правда. Токо ти апаздал малость. Всєво на мінутку.
— Что, і та каланча, каторая пастаршє, тоже била дєвочкой?
— Вопрос нє ка мнє. Бєжім, а то нам разє што ліліпутка астанєтся.
Вони розбіглися хто в стайню, хто в садок, хто в келію.
Коли рябий, на ходу застібаючи ширіньку і доїдаючи чергову проскурку, повертався з Ванькою від монастирського саду, він ледве не вдавився. Назустріч їм сунула мара в чорній хламиді з напнутим на голову клобуком. Рябий подумав, що то сама смерть прийшла по їхні душі, бо в руках у хламиди була коса.
— Сматрі, Вань…
Але Ванька й сам уже побачив привиддя, заточився, трохи не впав.
— Чьорний монах, бля, — він зняв з плеча довгу трилінійку.
— І покотяться звізди в гієну огненну! — заволала хламида.
— Дак ето же тот колдун проклятий! — здогадався рябий. — Жівой, что лі?
— Уму нєпостіжімо.
Варфоломій, замахнувшись косою — у-у-у-у! — і вигукуючи щось незрозуміле, йшов прямо на них. Вертлявий Ванька скочив убік і так калатнув дулом гвинтівки по кіссю, що Варфоломій полетів в один бік, а коса — у другий.
— Что, в аґнє нє ґаріш і в вадє нє тонєш? — наступив йому чоботом на груди рябий. — Ти на каво с касой палєз, калдавскоє атродьє? Какую мєсть тєбє за ето прідумать? Ґаварі, прідурок. Пулі на тєбя жалко.
— А чєво здєсь думать? — пхикнув Ванька. — В аґнє нє ґаріт, так давай папробуєм воду! Пруд-то вон блізка.
Вони взяли Варфоломія за ноги й потягли лісовою стежкою вниз до Гайдамацького ставу, що блищав у балці відразу за валом. Так волокли його крутосхилом, що голова раз по раз підстрибувала на оголеному корінні дерев. Варфоломій не подав і звуку. На березі ставу вони знов узяли його за руки й за ноги, розгойдали і пошпурили чимдалі у воду. Легесенький Варфоломій якось так безшумно опустився на ставкове плесо, що зовсім не здійняв бризок. Наче то був не чоловік, а тріска.
Упав нечутно та так і лежав на воді горічерева навіть не думав тонути. Його клобук і хламида надулися, тримали Варфоломієві мощі на плаву, чи, може, він і без того не тонув, такий був ветхий і висушений.
— Нєт, я віжу, етаму нє будет канца, — сказав Ванька, рішуче, зняв із плеча трилінійку й пересмикнув замок.
— А можєт, нє нада? — завагався рябий. — Єслі єво і пуля нє вазьмьот, я рєхнусь.
— Да брось ти.
Ванька прицілився, натиснув на спуск: цок. Бойок злегенька клацнув, але пострілу не було.
— Ідьом атсюда, пака цели, — рябий відвів дуло різко убік.
— Абикновєнная асєчка, чєво ти?
— Вряд лі, — сказав рябий. — Колдун он і єсть колдун. А тут єщьо прімєта такая. Калакала снялі.
— Дак іть за ніх награду паабєщалі каждому. За калакала-то.
— Дурак ти,
