Саботаж кохання - Амелі Нотомб

Я не переймалася такими речами.

Були речі серйозніші.

Був той Фабріціо, авторитет якого зростав прямо на очах, і якому Елена, здавалося, виявляла все більше й більше уваги.

Я не запитувала себе, що саме цей хлопець мав такого, чого не мала я. Я просто знала — він мав щось більше від того, що мала я.

І саме це мене бентежило: невже Елена не бачить кумедності цього суб'єкта? Невже вона знаходить у ньому щось привабливе? Все схиляло до думки, що так воно й є.

У чотирнадцять років, на моє величезне здивування, я зміню думку стосовно цього.

Але у сім років така прихильність видавалася мені неприпустимою.

Я з жахом констатувала, що моя кохана збожеволіла.

Я пішла ва-банк. Відвела у бік італієчку і прошепотіла на вушко про ту неміч, на яку страждав Фабріціо.

Вона зміряла мене таким поглядом, неначе ось-ось вибухне від сміху. І було зрозуміло, що викликала таку реакцію я, а не об'єкт нашої розмови.

Я затямила, що від Елени користі мало.

Проплакала цілісіньку ніч. Не тому, що не мала тієї штукенції, а тому, що у моєї коханої був поганий смак.

У школі один відчайдушний вчитель задумав проект для того, щоб змусити нас робити ще щось, окрім паперових літачків.

Він об'єднав три молодші класи, і я опинилася з Еленою при її дворі.

— Діти, у мене є ідея: ми всі разом напишемо історію.

Ця пропозиція одразу ж викликала у мене величезну недовіру. Але така реакція виникла лише у мене. Інші зраділи.

— Нехай кожен, хто уміє писати, напише власну історію. Потім ми разом виберемо найкращу і оформимо її великою ілюстрованою книжкою з вашими малюнками.

«Сміх та й годі», - подумала я.

Цей проект мав заохотити багатьох дітей молодших класів навчитися писати.

Якщо вже гаяти час, то краще вибрати історію на свій смак.

Я поринула у жагуче оповідання.

Голу прекрасну російську принцесу (чому російську? ще й досі питаю себе) засипало в горах снігом. Відповідно до такого роду страждань вона мала дуже довгі чорні коси і глибокі очі. Адже холод завдавав їй страшенних мук. З кучугури снігу стриміла лише голова, принцеса бачила, що врятувати її нікому. Довгий опис її плачу і мук. Я раділа. Потім з'являлася інша принцеса, dea ex machina[16], витягала її звідти і намагалася відігріти задубіле тіло. Я непритомніла від насолоди, описуючи, як вона це робить.

Я здала свою роботу з розгубленим виразом обличчя.

Через загадкові причини вона одразу ж канула в Лету. Учитель навіть не згадав про неї.

Проте він переказав усі інші, у яких йшлося про поросяток, про далматинців, про ніс, що витягується у довжину, коли кажуть неправду — одне слово, усі сценарії, які виглядали як дежавю.

На превеликий сором визнаю, що забула, яке оповідання написала Елена.

Але добре пам'ятаю, котрий з учнів переміг і завдяки якій демагогії він цього досяг.

На кшталт порівняння: виборча кампанія у Румунії — як модель чесності.

Фабріціо, — а йдеться, звичайно ж, саме про нього — вдався до добродійної акції. Відбувалося це в Африці. Негритянський хлопчик, бачачи як помирає з голоду його сім'я, вирушив на пошуки їжі. Він подався до міста і швидко розбагатів. Десять років потому повернувся до села, досхочу нагодував рідних, надарував їм подарунків і заснував шпиталь.

Ось як учитель подав це зразкове оповідання:

— На завершення я лишив історію нашого милого Фабріціо. Не знаю, як ви її сприймете, але я віддав перевагу саме їй.

І він зачитав твір, який сприйняли з ентузіазмом у стилі останнього кічу.

— Що ж, діти, гадаю, ми дійшли згоди.

Не можу й описати, якою мірою огидною була мені ця махінація.

Насамперед, я вважала сагу Фабріціо простакуватою і придуркуватою.

«Та це ж чистісінька філантропія», - подумки вигукнула я під час читання з таким гірким розчаруванням, що можна натомість було б сказати: «Та це ж чистісінька пропаганда!»

Зрештою, раптова підтримка твору дорослим одразу видалась мені гарантією пересічності.

Перше враження тільки підтвердило цю огидну ідеологічну інтригу.

Решта була у тому ж стилі: рішення на основі цілковитого бурхливого схвалення, а не завдяки голосуванню, майже одностайна перемога в оцінках і т. і.

І, нарешті, стрижень — обличчя переможця, який вийшов на естраду привітати виборців і детальніше викласти свій проект.

Ота його лагідна і самовдоволена посмішка!

Отой його придуркуватий голос при поясненні своєї чудової історії про зголоднілих сміливців!

А надто, одностайні радісні вигуки банди малих телепнів!

Єдиною, хто не верещав, була Елена, але гордість, з якою вона поглядала на героя дня, промовляла сама за себе.

Насправді