Перспективи Української Революції - Степан Андрійович Бандера
Стаття «Де повинні зійтися шляхи» друкувалася, за підписом Ст. Бендери, в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік вид. VI, чч. 1–2 (254–255) з 7. січня 1959 р. У дужках подаємо ті пропущення, що їх зробив сам Автор, пристосовуючи свою статтю до газетних розмірів, і які в «ШП» не були друковані.
Як передрук з «ШП», стаття появилася теж у тижневику «Гомін України», Торонто, Канада, рік вид. XI, чи. 5 з 24- 1. 1959.
* * *
Всі самостійницькі сили уярмлених Москвою народів пильно стежать за розвитком міжнародньої ситуації, а зокрема за розвитком взаємовідносин між західніми державами та СССР. Цей розвиток не є байдужий для нікого з нас. Ніхто не може вважати себе незацікавленим, стороннім спостерігачем, бо всі розуміють важливість цього фактора для національно-визвольних змагань кожного народу.
Все ж таки існують дуже поважні ріжниці в його оцінці. Для революційних сил це, правда, дуже важливий, але не вирішний чинник. Пригожа міжнародня ситуація та прихильна настанова зовнішніх сил можуть значною мірою допомогти визвольним змаганням уярмлених народів. Але ця поміч тільки тоді матиме корисні та тривкі наслідки для самостійности якогось народу, коли він власними силами провадитиме незалежну визвольну боротьбу. Тільки при найбільшому напруженні власних змагань і за повного урухомлення всіх своїх сил поневолений нарід зможе використати пригожу зовнішню ситуацію і сторонню поміч, щоб здобути й закріпити свою державну незалежність. Визволення чужими силами може звільнити якийсь нарід від однієї неволі, але справжньої самостійности воно не дасть.
Тому-то не можна узалежнювати національно-визвольних змагань від чужосторонніх сил і від зовнішньої ситуації. Для чужих народів і держав справа визволення якогось народу з-під московсько-большевицького ярма може бути тільки засобом, допоміжним чинником у їхніх власних політичних, стратегічних, чи інших плянах, а не властивою метою і життєвою конечністю, як для даного народу. Скільки ж їхні пляни міняються, або відкриваються інші, догідні шляхи для їх здійснення, тоді й міняється їхнє відношення до визвольних змагань поневоленого народу.
Та й передумовою для використання пригожої ситуації, чи зовнішньої допомоги для визволення є існування самостійницьких сил і власної боротьби народу. Використати щось може тільки той, хто існує, діє і змагає до чогось свідомо. Якщо б визвольні сили й боротьба якогось народу були мобілізовані тільки під впливом зовнішніх сил, чи створеної ними ситуації, то це перерішувало б їхню залежність. Замість скористати, вони були б використовувані. Правда, є взаємини і співдії між народами на засадах взаємної користи і вигоди. Але партнером для інших може бути тільки такий нарід, що уявляє собою певну самобутню і діючу силу.
(Тому-то революційні сили поневолених Москвою народів уважають зовнішню ситуацію і ставлення чужих держав допоміжним хоч і дуже важливим, але не вирішним чинником у національно-визвольній, протибольшевицькій боротьбі).
Але в українському політичному житті так само, як і в інших народів, є ще й другий погляд на цю справу. Є політичні середовища, які, незалежно від своїх теоретичних деклярацій, не вірять у те, що боротьба власними силами може бути успішною (чи мати більше значення. Прагнучи, одначе, теж національного визволення з большевицької неволі, вони всі надії покладають на західні держави). Вони вбачають єдину можливість визволення в тому, що західні держави розіб'ють большевиків у воєнному конфлікті і дадуть поневоленим народам самостійність (або іншим способом примусять Москву змінити її внутрішню систему і політику в напрямі більшої свободи). Власні сили і власна боротьба поневоленого народу мають для них другорядне значення. (Одні вважають їх потрібними під умовою повного пристосування до міжнародньої коньюнктури і до плянів тих чужих сил, які мають принести визволення. Інші й того не хочуть, мовляв, ми нічого не вдіємо, треба вичекати, поки розгра між великими потугами обидвох сторін не змінить ситуації).
Відповідно до основно різних настанов тих двох політичних напрямків, різняться теж їхні розуміння й оцінки розвитку міжнародніх відносин.
Для табору орієнтації на чужі сили найважливішим питанням, від якого ніби повністю залежить справа визволення є питання чи і скільки західні держави включають українську справу в свої дальші політичні пляни й у свою актуальну політичну дію. Це питання не є байдужим теж для фронту незалежної революційної боротьби. (І з нашого боку ведеться відповідна зовнішня акція з метою, щоб справа визволення України була належно оцінювана і відповідно трактована різними державами, як важливий фактор у сучасному ґльобальному змаганні двох світів). Але нам іде про підметку ролю України і нерозривно з цим зв'язані права. Натомість включення української справи в політичні пляни Заходу в тому розумінні, щоб вона стала одним із предметів його розгри з Москвою, не можемо вважати властивим чи головним завданням української самостійницької політики. (А це якраз стало немов найвищою метою деяких українських політичних чинників. Декому здається, що якби тільки вдалося будь-як прив'язати українську справу до воза західньої політики, то це немов би вже забезпечувало визволення. Вслід за цим ціле політичне зацікавлення і вся ніби самостій-ницька діяльність таких чинників зводиться до того, щоб якось розбудити і втримати зацікавлення чужих держав). В наслідок свого наставлення прихильники орієнтації на чужосторонні сили зосереджують свою увагу на актуальній політичній коньюнктурі й неспівмірно переймаються всіма її хитаннями. Кожне напруження у взаєминах між західніми державами й Москвою пожвавлює їхні настрої та активність, а відпруження чи застій спричинює неспівмірну депресію. Зосередження уваги на коньюнктурних коливаннях часто поєднується з недобачуван-ням основних ліній розвитку. (А зведення власної політики до реаґування на змінливу коньюнктуру не може заступити послідовної підметної політичної акції).
Революційно-визвольний націоналістичний рух дивиться на розвиток міжнародньої політичної ситуації головно під тим кутом, які є можливості включити в цей розвиток визвольні змагання України та її союзників, як власнопідметний фактор. Відомо, що кожна держава керується передусім власними національними інтересами у відношенні до зовнішнього світу, до своїх союзників і противників. (Цей національно-егоїстичний мотив лежить в основі теж таких політичних зв'язків і потягнень, які ніби йому заперечують, підпорядковуючи національні інтереси рації ширшої спільноти. В таких випадках приходять до голосу національні рації в аспекті розвитку на довшу мету І їм мусять підчи-нитися ближчі, через те ніби великі, але фактично менше важливі інтереси актуальної ситуації). Це і враховує ОУН (Організація Українських Націоналістів при оцінці міжнароднього політичного розвитку і політики
