Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

Особливо цінним крамом курільців були орлині хвости й крила: дженджики-самураї прикрашали цим пір’ям свої стріли.

Невеличке японське селище мисливці помітили в затоці, на острові Ітуруп. Як велося й віддавна, вони ще здалеку стали показувати свій крам. Потім, уже безбоязно, вийшли на берег.

Цим разом, однак, їх не зустрічали торговці. Розсипавшись цепом, з рушницями, з видобутими шаблями в руках, сотня японських солдатів замкнула їх кільцем, перетнувши шлях до моря. Погрожуючи шаблею, маленький японський офіцер наказав курільцям — усім, жінкам і дітям також, стати навколішки. Тут же він поздоровив своїх солдатів з перемогою, а полонених — так чомусь він називав мисливців — наказав відвести до в’язниці. З довгої крикливої промови його мисливці зрозуміли лише одне: вони — російські піддані, тому офіцер вважає за своє право скарати їх на смерть чи помилувати, відпустити на волю чи тримати у в’язниці.

Молодий курілець Олексій наважився звернутись до офіцера з одним лише запитанням і мало не заплатив за нього життям.

— Це так, ми — російські піддані, — сказав він. — Але хіба ми не на російській землі?

Офіцер пронизливо скрикнув і замахнувся шаблею. Олексій встиг ухилитись від удару. На нього накинулись солдати, били прикладами, топтали ногами, тягали за волосся і непритомного, напівживого кинули у в’язничний барак.

Цілий рік мисливці, разом з жінками й дітьми, перебували в цьому темному, вогкому бараку, одержуючи на харч солдатські недоїдки. Взимку від холоду, голоду й цинги померло троє чоловіків і три жінки. Японський офіцер казав, посміюючись:

— Ну-те, мерщій і ви всі. Мені набридло з вами морочитись… А рубати вам голови мені просто ліньки…

Приблизно раз на тиждень офіцер викликав кого-небудь з полонених і щоразу запитував те саме:

— Ви — російські розвідники? Ви прийшли на острів, щоб донести про нас росіянам? Ви взяли з собою жінок і дітей, щоб не викликати в нас підозри? А де тепер російські морські офіцери Давидов і Хвостов? Що, і цього ви не знаєте? Ну що ж, можете вмирати повільною смертю, коли не хочете відповідати.

Мабуть, японці кінець кінцем дістали з якихось джерел докази того, що захоплені ними люди — мирні мисливці островів. Офіцерові тільки й лишалося виправити помилку. Він так і зробив, але зробив по-своєму, по-самурайському: викликав полонених з барака, звелів їм знову стати навколішки і сказав:

— Я не можу повернути життя тим, що повмирали. Така, виходить, їхня доля. Я не можу повернути вам вашого краму, його давно вже продано. Така, виходить, доля цього краму. Але я дарую вам волю, повертаю байдару і ще дарую кілька мішків рису. Ідіть додому і дякуйте долі…

В океані бушував шторм. Курільці сиділи на березі, на чорному холодному камінні, з надією вдивляючись у свинцеву далечінь. Так минали дні… Вітер вщухав, та тільки наставала короткочасна тиша, як на океан лягав густий, важкий туман. І знов минали дні. Одного ранку, десь у середині червня, виглянуло сонце, і з першими ознаками довгожданої години курільці побачили над ясною, чіткою лінією обрію силует корабля.

… Запитання мічмана Мура японському офіцерові та його відповіді перекладав курілець Олексій. Головнін не зразу побачив перекладача. Курілець стояв навколішки, не наважуючись підвести голову, запорошений і чорний, як оте каміння довкола.

— Накажіть цьому чоловікові звестися на ноги, — мовив Головнін. — Де таке видано, щоб перекладач стояв навколішки?

Мічман різко обернувся, випростався, козирнув. Новицький і матроси стали «струнко». Японський офіцер зрозумів, що перед ним командир корабля. Він підняв праву руку до лоба і повільно вклонився, згинаючи поперек, Капітан теж відповів поклоном. Мічман доповідав голосно, схвильовано:

— Перекладач боїться японців. Він не наважується встати з колін… Я думаю, ці курільці страшенно налякані. Вони мають вигляд якихось загнаних тварин…

— Обережніше, мічмане, висловлюйтесь, — присадив його капітан. — Перед нами насамперед люди, російські піддані, отже, наші співвітчизники…

Він підійшов до перекладача і силоміць підняв його з колін. Японці дивилися вражено. Усміхаючись, Головнін спитав:

— Ти добре розмовляєш по-російському?

— Мій мало говорить, — злякано відповів перекладач. — Мій мало знає…

— Ну, цього досить, щоб порозумітися, — мовив Головнін. — Поясни офіцерові, що ми прийшли для того, щоб запастися прісною водою й дровами.

Курілець говорив дуже довго. Офіцер двічі перебивав його запитаннями, обернувся до своїх солдатів і щось сказав. Четверо солдатів відокремились від групи і пішли до берега.

— Куди він послав їх? — спитав Головнін.

— Вони йти на байдару, щоб сказати своїм…

— Отже, він побоюється нас? Але ми прийшли з добрими намірами.

— Він каже: треба боятись. Руський великий корабель.

Головнін засміявся:

— Усі ці страхи нагнав Хвостов!

Японець здригнувся і відступив на крок:

— Хвостов? Никола Сандрееч Хвостов?! Лейтенант?!

— Нехай заспокоїться, — сказав Головнін. — Ми не збираємось нападати на їхнє селище.

Настрій офіцера несподівано змінився. Він вирішив не виявляти страху. Удаючи гостинного господаря, він запросив капітана до свого вкритого плетеними матами куреня, відклав набік обидві шаблі, зняв пояс… Моторний денщик уніс велику жаровню і посудину з рисовою горілкою — саке… Тепер японський офіцер став зовсім приязним і торохтів без угаву, не бентежачись тим, що курілець Олексій не встигав перекладати його слова.

— Дров нема, вода нема, — сказав Олексій. — Начальник казав — нема… Треба бути обережним, мій начальник…

Головнін обернувся до Олексія:

— Ти гадаєш, він щось замишляє?

Олексій дивився розгублено.

— Так, він є поганий…

За кілька хвилин Головнін підвівся з мати і подякував офіцерові:

— Час пізній. Мені пора на корабель.

Японець не приховував жалю. Він усе кланявся й усміхався, але очі його, маленькі, чорні, бистрі, не брехали: в них затаїлись жорстокість і злість.

— Мені дуже шкода, — прощаючись, сказав йому Головнін, — що, бувши таким гостинним, ви