Олександр Довженко - Т. М. Панасенко
Робота над фільмом «Мічурін» почалася давно й тривала довго. Митець писав: «Ні над чим ще так багато не працював». Спочатку Олександр Довженко написав кіноповість «Життя в цвіту», за якою була створена однойменна п’єса. Складнішим виявився шлях героїв кіноповісті до екрана. У липні 1946 року кінокартину почали знімати. Коли фільм уже був майже завершений, Довженка раптом примусили його переробляти, навіть перезнімати, щоб «посилити» боротьбу Івана Мічуріна з ідеалістичними теоріями, «наблизити» до актуальних проблем сучасності. Не всі «доробки» сприяли покращанню фільму. Це Довженко розумів і болюче переживав. Минуло майже три роки. До того ж дуже важко входив Олександр Довженко разом з актором Г. Бєловим[51] в образ Мічуріна. Кажуть, Олександр Довженко так зжився з цим образом, так часто сам перевтілювався на знімальному майданчику, що екранний Мічурін і справді став дуже схожим на самого Довженка. У січні 1949 року фільм нарешті вийшов на екрани. Фільм демонструвався одночасно в сімнадцяти кінотеатрах і шести Палацах та Будинках культури Москви. 1500 примірників фільму з Москви було надіслано до різних міст і районів Радянського Союзу.
За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» О. Довженко і Ю. Солнцева у квітні 1949 року одержали Державну премію, яка означала офіційну реабілітацію митця після «України в огні».
Подальша робота
У травні 1949 року Довженко починає нову сторінку своєї біографії – стає викладачем ВДІКу (Всесоюзний державний інститут кінематографії). Його зарахували старшим викладачем кафедри драматургії і кіно. Не забуває Олександр Петрович і про свій задум озеленити кіностудію, він складає докладний список того, що необхідно закупити й висадити на території: «100 яблунь-довголіток; 50 вишень; 20 горобин мічурінських; 100 кущів троянд для розарію; 200 бульб лілій «реголе»; 50 цибулин тюльпанів».
На перший погляд, роботи було багато, але насправді Олександр Довженко тяжко переживав тривалу виробничу паузу. Юрій Лавріненко в книзі «Розстріляне Відродження» (Мюнхен, 1959) пише, що ці роки, можливо, були найчорнішими в житті Довженка, дарма що він тоді був високопоставленим російським вельможею із дачею в Передєлкіно біля Москви та з усіма можливими орденами й титулами. Він багато писав, хоча без виходу творів на глядача і читача. Зовсім нічого не знімав. Не було запущено у виробництво вистраждану «Повість полум’яних літ». У хвилини тяжких роздумів наодинці зі «Щоденником» він зізнається: «Основна мета мого життя не кінематографія». Очевидно, Олександр Довженко бачив, що останнього і головного фільму його життя йому не дадуть зробити; тоді він кинувся до пера. Він завше мав потяг до красного письменства, про що радо казав: «Я любив писати сценарії, бо що я особливо люблю – це народження ідеї». Мріяв про літературну роботу. А врешті 1949 року змушений був погодитись на роботу над фільмом «Прощай, Америко!» (сценарій створений за книжкою А. Бюкар, яка покинула свою батьківщину – США), де переважали образи шпигунів, зрадників, гангстерів, до того ж узятих не з життя, а з книжки про країну, в якій він сам ніколи не був. Майже два роки працював Олександр Петрович над вивченням матеріалу, доробляв і переробляв сценарій. Сценарій «Прощай, Америко!» треба було завершити в рекордно короткий строк. Довженко навіть замикався на самоті й працював удень і вночі. Він відмовився від співпраці з братами Тур (писав дружині: «Очень милые, но они не мои напарники»), яким належала ідея цього твору, бо вони не мали чітких поглядів на те, яким має бути фільм. Отже, напруження й навантаження було значним, а це, звичайно, відбилося на хворому серці митця. Він пише: «Уперто відчуваю, що біль у серці не дозволяє думати, не дозволяє почувати життя, не пускає навіть писати, водити олівцем чи пером по паперу… Я мушу лікуватися довго, якщо можна ще лікуватися». Але робота не залишає часу навіть на лікування, не говорячи вже про здійснення мрій – уже забутого, мабуть, усіма «Тараса Бульбу» й нового самостійного сценарію.
У березні 1950 року Олександрові Довженку було присвоєно звання народного артиста Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки.
Друг Олександра Петровича В. Вишневський, прочитавши сценарій «Прощай, Америко!», написав: «Возвращаю сценарий. Уверен, что ты сделаешь великий боевик. Вещь нужно напечатать». У липні 1950 року кіносценарій запущено у виробництво. Але фільм на екран так і не вийшов. Від розпорошеності й режисерського простою серце боліло частіше й частіше. Згодом Олександру Довженку було запропоновано поставити на «Мосфільмі» за сценарієм В. Гребнера фільм про російських мореплавців, відкривачів Антарктиди. Митець погодився і навіть уже приступив до роботи, та з часом усе більше переконувався, що за таким сценарієм створити кінокартину не можна. Він сам почав вивчати історичні матеріали і писати новий сценарій під назвою «Відкриття Антарктиди».
Вирішив Олександр Петрович звернутись до драматургії театральної. Урешті заходився писати драму «Потомки запорожців», розпочату ще у 1935 році. Вона ніби продовжувала проблеми фільму «Земля» (п’єса не була завершена). А на основі режисерської розробки фільму «Земля» 1952 року Олександр Довженко створив однойменну кіноповість.
У серпні 1951 року Олександр Довженко знову їде у ті місця, де два десятиліття тому створював фільм «Іван». Змінився край, інші люди прийшли на будівництво, і сам він змінився. Турбувався Олександр Петрович, що з творів літератури й кіно зникають краса праці, поезія праці, пластика праці. Усвідомлював, що людину письменник має зображати не лише такою, якою вона є, а й якою може бути. Режисер приїхав до столиці України, звідки мав розпочати творчу подорож Південною Україною і Кримом. Зупинився у сестри Поліни. Разом з Довженком
