Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

руки живим, я завжди носив при собі в запасі два-три набої і гранату. За себе, якщо можна так сказати, я був спокійний, але родина… Родина? Що з нею станеться, якщо вона ще збереглася й живе?.. Ще коли я потайки навідував родину, то завжди благав, умоляв батьків і жінку, щоб відмовилися від мене; щоб пішли до сільської управи і міліції та й заявила, що я не тримаюся дому, невідомо де перебуваю, не піклуюся дітьми, жінкою, ні старими батьками. Просив і радив батькам і жінці, щоб звинувачували мене перед владою якнайтяжче, бо від моєї неґативної характеристики буде залежати в немалій мірі їх доля. Мої прохання й пораду родичі, особливо мама й жінка, рішучо відкидали, заперечували, і завжди кінчалося все це гіркими сльозами, лементом, риданням як на похороні. Коли ж одного разу натякнув я дружині, що задля святого спокою батьків і її та щоб діти в майбутньому не мали ніяких перешкод, нам треба добровільно розійтися, взяти розвід, бо… На цьому й обірвалася моя мова. Жінка знепритомніла. Не плакала, а якось тяжко застогнала і впала непритомна. Дружина не хотіла чи не могла розуміти того, що за мене большевики будуть тягати, мучити, катувати і батьків, і її. І що єдиний вихід для батьків — відмовитись від мене, а для неї — розвід зі мною. Тоді вся вина впаде на мене, а батьки і жінка звільняться від співвідповідальности за всі мої прогріхи перед большевиками.

Батьки і дружина не розуміли цього. Це мене мучало без угаву, і я в думках шукав розв'язки: що і як робити, щоб звільнити від відповідальности за мене батьків, жінку і дітей?.. Постановив ублагати за всяку ціну священика, щоб він переконав мою дружину в необхідній потребі розводу Зі мною. Діло показалося не легким. Священик замахав руками і не хотів навіть слухати до кінця мого прохання. Він, очевидно, не стільки пройнявся моїм проханням про його допомогу порадою, щоб розвестися з жінкою, як перелякався самої зустрічі зі мною.

Зосередивши думки, я трохи нервовим і більш розважливим тоном сказав: Всечеснійший і дорогий отче! Ви знайєте моїх батьків, знаєте і мене. Ви знаєте, то я не з босяцького роду, що я не бандит. Тож молю вас, отче, і благаю — рятуйте моїх батьків, жінку і дітей! За себе вас не прошу, бо помилування для мене немає. Умовте, прошу вас, мою жінку, щоб подала прохання на розвід зі мною. Ви знаєте як треба зробити і які причини подати, щоб розвід законно оформився і не зволікався довго. Отче, дорогий отче… Рятуйте мою родову! На єдиного Бога і на вас моя надія. Здаю на вас, на ваше сумління, на ваш розсуд долю моєї родини. Бог мені свідок! — закінчив я своє прохання-благання, хрестячись, і, не чекаючи відповіді ошелешеного священика, вийшов із хати.

Десь за рік-півтора після цього я довідався від своїх односельчан, що священик тричі оголошував у церкві мій розвід. Це трохи полегшило мої душевні страждання за долю моєї родини. Але я не знав чи батьки мої і жінка відмовились від мене у місцевій владі. Якщо ні, то самий розвід не знімав страшної небезпеки цілковитого знищення моєї родини, і меч Дамоклів далі висів над нею. Це мене гнітило.

У прикордонні на вивідках

Була сувора зима 1923 року. Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, „торгуючи сіллю", добралися аж до Новоград-Волинська, де я мав знайомого Черепенка. Нам треба було розглянути місцевість і розпитати потайки, де найбезпечніше місце для переходу кордону на польський бік. Зайшов я до Черепенка з думкою і надією довідатися про все, що нас цікавило, але з цього нічого не вийшло. В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри. Довідавшись про це, я нічого не сказав Черепенкові про мій замір і ні про що його не розпитував. Повернувшись до своїх, я сказав їм, що в Черепенків гостює-випиває „груба червона риба" — Котовський. „Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!" — вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до такого висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, я то, може, й усіх сусідів.

Познайомився я з учителькою, сусідкою Черепенків, і одного вечора повела вона мене до священника, що, судячи по прізвищу, мав бути мій знайомий, але це був інший. У розмові із священиком я натякнув щось про кордон, а далі й одверто запитав про можливість переходу на польський бік. Він сказав до кого мені звернутись у цій справі за фаховою порадою або й конкретною допомогою. Користуючись щирою порадою священика, пішов я до того чоловіка — „кордонного фахівця", і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі.

Частина ІІ
На підпольській Волині

Вже на польському боці, ідучи швиденько вночі, щоб від’їхати подаль від кордону, потрапили на розсвіті до якогось фільварку. В розмові ми довідались, що „управляющій"-„жонца" цього фільварку наш чоловік — сотник української армії. Він тепло прийняв нас, нагодував, у нього ми й відпочили. На наше запитання куди нам найперше треба зголоситися, він порадив нам їхати до коменданта поліції в Корці. Хлопці з кіньми залишилися ще на фільварку, а я поїхав до коменданта в Корець. Вислухав мене той комендант і сказав мені їхати до полковника КР (контррозвідки) в Рівному.

Ідучи до Рівного, мені спало на думку чи добре я зробив, що залишив своїх хлопців із кіньми на фільварку. Але тоді я думав, що коли я зголошуся до коменданта поліції в Корці, то він мене задержить до вияснення справи нашого переходу кордону і мені одному вигідніше буде відповідати на всі запитування, ніж кільком; відповідаючи гуртом, могли ми нехотячи й заплутатися, бо в кожній голові свій розум. Тепер же, ідучи з Корця до Рівного, я не знав