Люди в гніздах - Олег Коцарев

— А куди їдете ви? — сконструювала фразу Катя.

— Полтава! — відповів один із солдатів. — Після успішно виконаного завдання зі знищення партизанів, жидів і їхніх посіпак.

— А! Польтова — страна чудова! От би нам туди. Кажуть, там продуктів хоч задницею жери.

— Сама нею й жери. Хоч би до Кочубеївки спокійно доїхать.

Тут є один поворот, на якому, коли їхати з Харкова на Полтаву, поїзд завжди так нахиляється, що, здається, зараз упаде. Зимове сонечко ще спускалося драбиною, але було видно: драбина дуже непевна, ще якась мить-друга, і воно впаде.

У Кочубеївці дівчат зсадили, німці рушили далі.

— Досидимо до ранку, а там базарчик буде, щось і наміняємо! — переконано озвучила загальний план Катя. — Ходімте у вокзал.

І вони наповнили стару порожню будівлю птахами голосів, що збивались у зграї під стелею.

Посеред ночі вокзальні двері відчинилися. Зайшли ті самі солдати, з якими вони їхали сюди.

— О! Ви вернулися?

— Так, нас відправили сюди до самого ранку. Буде не так нудно, правда, дівчата?

У німців виявився самогон.

На другій годині Валя зняла руку Ганса зі свого коліна. Лидя запустила в їхній бік одночасно зляканий і суворий погляд.

— Шкода, Валеріє, але я ганятися за вами не буду. І, якщо ви така нудна, вам, напевно, доведеться, вийти з приміщення, ви нам заважатимете, та й для вас наш спосіб розважитися може виявитися занадто скандальним, — ретельно і церемонно розставив акценти Ганс.

— На здоров’ячко! — Валя встала, вдяглась і вийшла геть.

— Вона ж замерзне, — невпевнено пробурмотіла Катя.

— Нічого, захоче — вернеться, це легше легкого, хай тільки попроситься.

До самого ранку вона міряла кроками тиху станцію, і мірка швидко погубилася. Спав чорний паровоз. Козячими ріжками стирчали на п’єдесталі ноги розбитої радянської статуї. Неначе коза з’їла траву-невидимку, але та ще не встигла подіяти до кінця. Й оце «не встигла» тривало і тривало. Нарешті вокзальне кохання закінчилось, і дівчата вийшли на перон.

— Пора би вже, — закурила Лидя.

— А я кажу, нікого не буде, — задумливо сказала Катя. Обмінного ентузіазму в них уже не лишилося. Схоже, німецькі солдати щось їм подарували, окрім імовірних венеричних хвороб. Валя майже нічого не говорила. Хоч і говорити не було чого. Ставало ясно й так: базару тут сьогодні не буде, ні поміняти, ні купити нічого не вийде. Залишалося чекати потяга в зворотному напрямку.

Зі щоденника Валі:

Сьогодні в їдальні на роботі Петро запитав мене, чи вірю я в дружбу між чоловіком і жінкою. Я відповіла, що так, тільки от така дружба зазвичай переходить у кохання. На це він сказав, що так може статись і з нашою дружбою. Якось я зізналася йому, що вірю в переселення душ, і він, як виявилося, теж! Віра мрійників і романтиків, дивовижно, що він її поділяє. Інколи я замислююся, як було би, коли б я вийшла заміж не за Женю, а за Петра. Підозрюю, після ознайомлення з усіма закутками його душі, мені б стало так само порожньо і нудно.

Коли поверталися з Петром із їдальні, Лариса сказала, що я кокетка. Насправді я інвалід кокетства, але ще дещо можу.

Ідея була проста, дивно, що раніше до неї не додумалися. Зробити апарат і продавати самогон! Для початку малий риночок тут же, на Заїківці, за поворотом від Полтавської. А там побачимо. День на пошуки інгредієнтів. Кілька днів на виробництво самого апарату. Інженерне подружжя! І Валерія, і Євген — випускники Технологічного інституту.

Пішло. Нездоровим шлунком апарат тихо почав виробляти рідину і запах.

— Тільки ж чи купить хтось? І без нас он скільки людей торгують…

— Не зли мене! Не хочеш — не роби.

Вони ще раз по черзі зайшли до кухні, кожен щось поправив, вийшли.

— Я взагалі ніколи не робив апаратів, — щиро зізнався молодий чоловік.

— Я теж.

Саме цієї миті з кухні вилетів звук вибуху. Женя і Валя побігли, перекидаючи дрова, відра. Апарат димів, кілька тарілок лежало на підлозі, а головне — вікно було підбите так, мов у нього хтось неґречно вийшов.

— Отак! Інженер!

— Та інженерка.

— Щоб ти здох, — звернулася Валя до колишнього апарата одним із своїх улюблених прощань.

— Він уже, — відгукнулася хвора Марія Леонідівна зі своєї кімнати.

Валя відштовхнула чоловіка та вийшла надвір, тихо сказавши щось нерозбірливе, але явно зі словом «інженер». У дворі вішала білизну на мотузки Катя.

— Ви здуріли там?

— Не твоє діло.

— Оце зараз прийдуть німці з обшуком і побачимо, чиє.

— З яким ще обшуком?

— Недомобілізованих на окопи шукають. На Батуринській уже були. Риють чоловіків, які ховаються — і в гестапо. — Катя урочисто й багатозначно подивилася в бік кухні.

Валя схопилась одразу, забула слово «інженер», побігла та запхала Женю в підвал.

— Ой знайдуть, — прокоментувала це Катя. — Та ще й після вашого вибуху ідіотського.

— Тебе забула спитати!

Двоє німців і справді не змусили довго себе чекати. Ніби в якомусь забутому анекдоті, стали посеред двору й не знали, до якого з будиночків із червоної цегли піти найперше. І саме цієї миті з’явилася Катя з черговою порцією білизни. Німці всміхнулися, пішли до неї та почали обшук, який потім затягнувся і з якого вони вийшли підкреслено рум’яні, навіть рум’яніші, ніж Валя перед війною (якщо вірити її щоденнику). Женя тим часом потихеньку вийшов із підвалу. Він прослизнув вулицею і швидко побіг геть, до парку Квітки-Основ’яненка, де в теплу пору року люди часто ходили у