Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа
Однак один із фундаментальних внесків психоаналізу — надання феномену комічного його психічного виміру, якого йому бракувало і який повертають йому по праву.
Навіть більше, Фройд уже піднімав цей аспект щодо дотепу, наголошуючи на психічних умовах слухача дотепу, а також на психічних умовах глядача комічного феномена.
Отож до цього списку важливо додати і його.
2. Другий пункт стосується психічної динаміки, що діє в комічному процесі.
«Комічне почуття, — пише Ґійомен, — народжується з перипетій такої участі, що, вочевидь, виражається в раптовому перериванні невинної сатисфакції, яка несподівано стикається з повною афектами репрезентацією, в яку спостерігач, як відчуває, несвідомо й неявно опинився втягнений, але з якої йому невдовзі вдається звільнитися. Психічна економія стримання, про яку говорить Фройд, тоді походить з енергії, яка була задіяна в момент переривання і яку повернення до спокою робить непотрібною, тож вона радісно витрачається на сміх».
• Поза сумнівом, не випадково, що розтрата цього енергетичного стримання здійснюється моторним лице-вокальним шляхом, тобто тілесною, оральною опорою ідентифікації, що дозволяє за допомогою відкривання рота і вокалізації уривчасте виштовхування «поганого, комічного, токсичного, попередньо втіленого об’єкта».
3. Третій пункт наголошує на ролі потягу до смерті й агресивності, що постійно циркулює в «комічній взаємодії» між жертвою (комічним об’єктом) і переслідувачем (спостерігачем, тим, хто сміється над комічним).
Автор підкреслює поширеність передгенітальних, анальних, уретрофалічних елементів і об’єктних, посутньо садомазохістських стосунків, де сам загальний процес є регресивним.
За його твердженням, комічне передбачає насамперед сингулярне і змінне у своїх формах (фарси, каламбури, жарти, дотепи) розв’язання конфлікту між потягом до життя і потягом до смерті; сміх, експансивна нарцисична міміка, засвідчуючи гостроту життя, може вважатися перестрахуванням проти смерті. І сексуальність, лібідо, на думку автора, тут є лише «елементом поверхні».
4. У четвертому пункті автор розглядає роль третьої сторони в комічному процесі, як вона була конкретизована Фройдом на прикладі дотепів. Звернення до третьої сторони (особи чи групи) проясняє соціальний вимір комічного процесу і ставить питання його психічної ролі. Отож у ній він вбачає три головні функції:
• третя сторона є необхідним гарантом можливості проективного дистанціювання після початкової фази ідентифікації;
• третя сторона, або група, виконує функцію зняття вини; це відбувається за допомогою змовницького розподілу між ними потягу «садистичного переслідувача», здійснюючи проективне вигнання «жертви» комічного;
• посилання на третю сторону також може поставити сміхуна в позицію звільнювача або ж нарцисично підвищувати ціну (лідер, який утілює колективний Ідеал-Я).
Ці три функції, які наводить автор, впливають одна на одну, але психоаналітик уважає, що найнагальнішою і найзагальнішою є перша.
5. П’ятий пункт стосується сміху, який Ґійомен розглядає як тілесну опору комічного. Він виявляє три типи сатисфакції, пов’язані зі здійсненням сміху: сатисфакції задоволення від розрядки, яка дає відчуття загального розслаблення; сатисфакції задоволення від функції, що випливає із застосування моторного лице-вокального шляху; нарешті, сатисфакції задоволення від самовладдя й контролю, від комічного об’єкта, «виштовхнутого потужними поштовхами».
Отже, ми подали п’ять спільних характеристик комічного, за Ж. Ґійоменом. Такий плідний підхід дозволяє нам просунутися в нашому метапсихологічному й генетичному вивченні сміху і смішного.
В. Генетична перспектива.
a) Р. А. Шпіц[45]. — Австро-американський психоаналітик Рене Арпад Шпіц у своїх текстах занурює нас у психогенетичні умови сміху. Його праці дозволяють встановити зв’язки між першим сміхом немовляти, його моторною системою, надмірним психічним збудженням, формуванням початкового Я і ротовою порожниною. Але прояснимо таке: сміх як лицева міміка, емоційне вираження, може розглядатись як інша форма направленої, інтенційної, конкретної активності, що здійснюється «тілесним Я» з метою захисту й регулювання психіки. Він відповідає на психічне, радше позитивне, збудження, яке спричинене зовнішніми стимулами (спершу), наявними всередині ігрового діалогу мати–дитина, і вивільняється моторним лице-дихальним шляхом відповідно до принципу константності, що створює пониження напруги, а отже, психотілесного розслаблення, яке супроводжується досвідом душевного спокою і втіхи.
Крім того, треба зазначити, що моторний патерн стосується насамперед ротової порожнини, колиски сприйняття і місця інкорпорації, істотних функцій для виживання виду, важливість якого також філогенетичного порядку. Чи випадково це? Нам так не здається, бо, як ми наголосили в Другому розділі, сміх також вписується в природну історію лицевої міміки, в якій ротова порожнина посідає превалююче місце. Втім, під час сміху відкриття ротової порожнини, здається, слугує подвійній меті в психічному плані: це інкорпорація або інтроекція, про які сигналізує демонстрація зубів; і це виштовхування, позначене вокалізацією. Отже, ротова порожнина не існує сама по собі, а є наддетермінованою у психогенетичному й онтогенетичному плані. Ба більше, складне отримання задоволення досягається сміхом — і отримання успішного психічного самоконтролю Я, і отримання полегшення завдяки моториці, — але сміх також передає тріумф урегулювання Я.
«Сміх і, ймовірно, усмішка, — пишуть Шпіц і Блац, — можуть розглядатись як моторні механізми, що супроводжують розв’язання конфліктів, які довший чи коротший час утримували людину в безвихідному становищі. Характер цих конфліктів перебуває на стикові фізичного контролю та інших реалізацій Я… Сміх є успішне рухове функціонування на службі Я».
Отже, йдеться про певний тип сміху, пов’язаний з доволі чіткими психічними умовами.
Однак у процесі розвитку дитини з’являються й інші типи сміху, у зв’язку з опануванням іншими збудливими, хвилюючими психічними ситуаціями.
б) «Здрастуй, радосте! Походження сміху і радості у малої дитини». — Чотирнадцята наукова конференція Центру психічної допомоги дітям при Інституті догляду за новонародженими в Парижі, що проходила в березні 1986 року під головуванням професора Мішеля Суле, була присвячена темі сміху й радості у малих дітей, що залишалася маловивченою до того часу. У доповідях брали участь Б. Крамер, Д. Штерн, Л. Крайслер, Ф.П. Еспаза, Р. Пюйєло, Б. Ґосле, а також сам організатор М. Суле.
Як випливає з назви, розглядалася саме генетична перспектива сміху та його зв’язки з