Петро Конашевич Сагайдачний - Леонід Васильович Тома

книга «Часословець», потім вийшло розкішне монументальне видання «Анфологіонъ». За першою книгою почали вчитися учні київських шкіл. За кілька років по виходу «Часословця» побачило світ понад тридцять книжок. Це було більше, ніж дали всі інші друкарні України. Для потреб печерської друкарні Плетенецький відкрив фабрику паперу в Радомишлі на річці Тетерів. З’являються свої художники і гравери. Так, «Анфологіонъ» був прикрашений 18 образами святих. Прославляє слов’янський світ визначний учений і мовознавець Памва Беринда зі своїм «Лексиконом словяноросскім». Цей словник протягом тривалого часу був найповнішим і найбільшим. Великий і значний слід залишає в культурному та релігійному житті Лаврентій Зизаній, колишній дидаскал Львівської братської школи, один із багатогранних і найосвіченіших людей свого часу. Він став автором букваря, граматики, словника, катехізису, показав себе як педагог, полеміст, проповідник, перекладач і редактор.

Разом із заснуванням друкарні в Печерському монастирі виникає фундація Галшки Гулевичівни, жінки маршалка мозирського Стефана Лозки – «Добра свои власные дедычные, прав и вольностий шляхетскихъ будучие». Ця подробиця дуже важлива, оскільки тільки засновані на «дідичних» шляхетських ґрунтах православні церкви і монастирі не підпадали під заборони й утиски польської католицької влади. Для більш повного і безпечного здійснення своїх планів Галшка Гулевичівна заявляє, що «зараз у той двір впровадила благовірного священоінока отця Ісаю Копинського й інших ченців, а також школу».

Київська братська школа стала родоначальницею славетної Київської академії і єдина з усіх братських шкіл досягла вищого ступеня. Програма школи передбачала викладання слов’янської, книжної української, грецької, латинської та польської мов, а також граматики, піїтики, риторики, філософії, арифметики, геометрії, астрономії, історії, музики. До викладання цих предметів Борецький запросив знаних вчених, письменників, громадських діячів. Багато важило опікунство Петра Сагайдачного як члена братства і ктитора училища Києво-Братського монастиря, на утриманні якого була школа. Пізніше братчики напишуть московському царю Михайлові Федоровичу Романову: «Ми влаштували з великим накладом школу, щоб навчати дітей своїх слов’яно-руської й елліно-грецької мов та інших наук… для того, щоб вони не пили з чужого джерела смертоносну отруту західної схизми і не схилялись у темряву римлян».

В оплоті православної віри – Києво-Печерській лаврі засновується вчений гурток, членами якого стали Захарій Копистенський – визначний православний церковний діяч, Тарасій Земка – ігумен Братського монастиря в Києві, ректор Братської школи та керівник друкарні Києво-Печерської лаври, Памва Беринда – відомий лексикограф, письменник і сам Іов Борецький. Усі вони однодумці гетьмана Сагайдачного в його піклуванні про майбутнє України, про відновлення православної митрополії.

Трохи пізніше в Києві з’являється постать, що стала знаковою в українському культурно-просвітницькому та релігійному житті. Це був Петро Могила, який під час Хотинської війни перебував у стані гетьмана Сагайдачного.

Проте не будемо забігати вперед.

Хотинська Іліада

За вітчизну-бо краще і голову скласти,

Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.

Тож коли хто не хоче за край умирати,

Той з вітчизною згодом піде погибати.

З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»

Отже, репутація Сагайдачного, що трохи похитнулася після Раставицької угоди, зміцнилася завдяки відновленню Київської митрополії. І ось тут знову козацька стихія вирвалася з його твердих рук. Козаки не корилися курсу старшини і не мирилися з поступками, зробленими для нейтралізації зазіхань шляхти. Особливо ремствували козаки через обмеження реєстру та заборону морських походів. Коли Сагайдачний вийшов на Перекоп зі старшиною та реєстровцями, з-поміж невдоволених, особливо виписаних з реєстру, почався рух проти нього. У результаті це свавільне козацтво скидає Сагайдачного з гетьманства й обирає Яцька Неродича-Бородавку, «зі всіх найнецнотливішого і найбунтівнішого», як характеризує його польський зверхник Жолкевський. Бородавка заявляє козакам, що «не тільки на море, а й до пекла готовий іти з ними». Грандіозний похід на море – це було перше, чого жадала свавільна козаччина, і відразу почалися приготування до нього. Не тільки в Польщі, але й по всій Туреччині пішли поголоски, що козаки на трьохстах чайках готуються до великого походу.

Одначе Сагайдачний зберіг своє верховенство і вплив у Києві та Трахтемирові – центрі твердої козаччини. Городове козацтво продовжувало горою стояти за Сагайдачного. Офіційно Сагайдачний числився полковником Запорозького Війська, реально – був повним господарем на волості. І тим часом як свавільна козаччина Бородавки готувалась до великого морського походу, всупереч домовленостям із поляками, Сагайдачний із «твердою козаччиною» проводив у життя план відродження православної конфесії.

На гетьманському уряді, який він держав десять років, Сагайдачний наполегливо і систематично проводив реорганізацію війська. Він також очищав його від усіляких зайд, що нищили військову дисципліну. У його умові, що її він прийняв разом із польською стороною, читаємо: «Ремісникам, купцям, шинкарям, війтам, бурмистрам, кафаникам, бакалезям, різникам, кравцям та іншим неосілим людям, а також усім новоприбулим, що були міщанами і від двох років ухилилися від присуду урядів та прилучилися до нашого війська, наказуємо, щоб не називалися козаками, й вилучаємо їх від себе і на майбутнє таких до нашого війська приймати не будемо».

Сагайдачний подбав про те, щоб усі козаки мали рушниці й коні. Були заведені муштра й огляд усього війська. Дисципліна при ньому стала дуже суворою – за провини карав на горло. Він розумів, що без війни козаки не зможуть жити; плата була невелика, і тільки воєнна здобич могла вирішити справу. Для цього був потрібен великий флот, і Сагайдачний збільшив число козацьких чайок до трьохсот.

Його великий дипломатичний хист завжди йшов на користь козацькому війську та Україні. Переговорами він досяг того, щоб поляки скасували наслідки баніції (урядовий присуд до вигнання з краю і позбавлення громадських прав шляхетних осіб, які провинилися перед Річчю Посполитою). Це дало змогу козакам осідати по містах, визнано було окремий козацький присуд, запроваджено