Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

У себе під дверима ми знайшли три згорілі швацькі голки.

Поліна

12.01.

Мені снилося море, синій слон і помаранчевий бегемот!

В інституті Ґабі образилась через те, що на мене звернув увагу її знайомий хлопець. Та не потрібний мені ніхто! Мені аби тільки іспити скласти.

Батько Алана змахлював із моїм гонораром уже в газеті «Известия»! Добрий літній Ґапур, який працює там, нічим не зміг допомогти.

Голова газетки «Крик» Алан відзначився тим, що, дурнувато хихикаючи (у 30 років), прокрався до нашої редакції й кинув мені під ноги «вибуховий пакет», прямо в кабінеті бухгалтера. Ми саме сиділи й розмовляли про зарплатню в новому році. Жахливо ляснуло, і кабінет затягло димом! Бухгалтер ойкнула, закашлялась, але змовчала. А я стала навмисне реготати (щоб усім було чути), а тоді голосно сказала:

— Хто так тихенько вонюкнув? Мабуть, той, хто ховався всю війну в Росії і не чув справжніх вибухів!

Після чого Алан з ганьбою втік. Тільки його чорний плащ майнув у вікні, мов крила кажана.

Чеченці зневажають боягузів. А хоробрих і кмітливих шанують.

14.01.

Старий Новий рік! 14 січня в 1900 році у гірському селі, де грізні вежі тримали сіре небесне склепіння, народилася моя прабабуся, Маліка. Її матір Єлену, жінку надзвичайної краси, викрав зі Ставрополя чоловік у папасі. Горянин на ім’я Муса. Він перекинув синьооку діву через коня й відвіз у гори. Там народилася Маліка, їхня дочка. У старості вона розповідала: «Отари овець, наче піна морська! Мій батько був багатієм. Він мав бороду й вуса. Робив намаз. Коли мені було вісім років, він привів у дім другу дружину. Мама плакала. А потім, уночі, взяла мене за руку, і ми втекли».

Два тижні Маліка з матір’ю пішки діставалися до Ставрополя. Її мати Єлена захворіла на сухоти. Але смерть пожаліла молодість. Єлена одужала й вийшла заміж за красивого росіянина. Він удочерив Маліку і став батьком її одинадцяти братів та сестер.

«А коли мені виповнилося чотирнадцять, мене похрестили. Нарекли Юля. Батько приїхав по мене, шукав, хотів забрати з собою. Він казав, що наш рід — “той, який будує вежі”. Та мати й вітчим мене не віддали. Але я завжди пам’ятала його. Мого батька звали Муса!»

Померла Юля-Маліка у віці 93 років, у сні.

P. S. Електрики немає. Дві конфорки газу нагадують, що колись тут була цивілізація. Нас відкинуто в часі на століття.

Сьогодні мала дивну зустріч із чоловіком у чорному одязі. Йому на вигляд було близько сорока. Він мовчки, з пістолетом у руках, погнався за мною. Ми зустрілися поглядами, і цього було досить, щоб зрозуміти його наміри: він хоче мене вбити. Я кинулася до військових чеченців, які оточили ринок і вчергове ламали столи та гнали торгівців. Торгівці кричали й плакали, бо ринок — єдине місце в місті, де можна продати товар і купити їжі дітям. Я показала військовим чеченцям перепустку журналіста й попрохала мене пропустити в справі. Вони мене пропустили. А того хлопця з пістолетом — ні. Незважаючи на те, що він умовляв їх. Отак, по-хитрому, я втекла.

Хто його послав? Ті, хто забороняє мені публікувати матеріали про поранених і вбитих серед мирного населення, чи…?

П.

15.01.

Важкий день. Від нервів у мене тик. Праве око смикається, наче я весь час комусь підморгую.

Центральний ринок міліціонери-чеченці та російські солдати ламають третій день. Усюди БТРи, танки. Торгівців лупцюють і розганяють, товар відбирають. Люди кричать і плачуть.

Маю проблему: як дістатися на навчання? Гроші відсутні. Допомоги немає. З маршрутки важко втекти й не заплатити, хоч я розробила цілу систему, як приспати пильність водія. Платити нічим, пішки так далеко не дійти. Стану багатою, обіцяю чеченським водіям пам’ятник! Пам’ятник буде у вигляді маршрутного таксі, з якого в мене стільки разів виходило втекти, не заплативши.

P. S. Сусідка Зарета все хворіє. Знову я роблю їй уколи.

П.

16.01.

Жахливий день! Біля інституту підірвали чи то вантажну машину, чи то БТР. Будинок хитнувся і затрясся. Налякалися студенти й педагоги. Була стрілянина.

Удень я забігла в газету. Там мене надрукували під моїм ненависним їм прізвищем, але до величезної статті (на весь газетний аркуш) поряд із моїм підписом поставили невідоме мені чеченське прізвище! На мій подив (адже статтю писала я сама) мені звеліли мовчати, якщо я хочу продовжувати працювати в редакції. Мовчати я не збиралась і сказала Цариці все, що думаю, після чого гримнула дверима й пішла.

Тик ока посилився.

20.01.

Сьогодні на ринку ми дізналися, що Оксана, яка торгувала на ринку картоплею, виїхала з дітьми в російське село і живе там. Держава ніяк не допомагає: Оксана з дітьми тулиться без вигод, голодує. Є варіант, що вони повернуться.

Я Оксану добре пам’ятаю. Ця жінка трохи молодша за мою матір, із довгою чорною косою. 1996 року її семирічна дочка Кристина після операції жила в нас близько тижня. Дівчинку було сильно поранено. Разом з іншими дітьми Кристина гралась у дворі, коли вибухнули снаряди. Гриміли серпневі події в Чечні 1996 р., Літня війна. Водночас поранені були понад десятеро дітей, двоє з яких опинилися при смерті: Кристина і ще одна дівчинка. Обидві дівчинки були приблизно одного віку, і обидві непритомні: Кристина з чорним довгим волоссям і білява синьоока чеченка. Оксани не було вдома, коли її дочку відвезли до лікарні. Матері другої дитини теж не було поруч, була на ринку.

Прооперувати можна було лише одну з дівчаток. Термінові операції були потрібні обом. Лікарі стали радитись, кого рятувати. Хто з них — чеченська дитина? Світла й синьоока дівчинка, звичайно, здалася росіянкою, а Кристина, навпаки, була схожа на чеченку. Поки лікарі радились, Кристина прийшла до тями і, добре з дитинства знаючи чеченську мову, розмовляючи нею з усіма дітьми у дворі, прошепотіла:

— Го де![5] — після чого знову знепритомніла.

Сумнівів не лишилося. Дочку Оксани прооперували. Після того як з’ясувалася правда, лікарі були шоковані. Медсестра, яка допомагала під час операції, плакала ридма. Білява синьоока дівчинка-чеченка померла.

25.01.

Пробач, Щоденнику! Не можу писати щодня — не встигаю.

Знову сварилася з мамою. Почалося з того, що я згадала давню історію: тільки скінчилася Перша війна і мама хворіла. У неї трапився сильний напад ревматизму. Грошей і їжі вдома не було, і вона просто вигнала мене