Україна-Європа - Лада Лузіна
– Можливо, не варто було починати?
– Варто, Артеме, і ти знаєш це не гірше за мене. Усі останні роки нас вперто вели назад, у СРСР. Усі ці люди, так звана правляча еліта, вони чужинці. Яничари. І яничари з безмежною владою та, як вже було сказано, можливостями. Ці люди не тільки не сприймають ідею розбудови незалежної української держави, вони усіма можливими методами саботують цей процес. Можливо, діяли б ще активніше у цьому напрямку, якби не мали такої патологічної пристрасті до казнокрадства. І я, як історик, просто не можу не помітити у нашого президента задатків старого невдахи Брюховецького.
Брюховецький. Артем посміхнувся – йому й самому не раз приходила на думку аналогія між гетьманом часів української Руїни і нинішнім президентом. А що – прийшов до влади, спираючись на підтримку сходу, точніше найбіднішої його частини, після отримання булави розпочав репресії супроти опонентів.
Петро Орестович немов прочитав думки:
– Підписав безпрецедентні за своєю антидержавною спрямованістю Московські статті за обіцяні будинок у Москві й боярську доньку. Зрештою, дійшов до того, що почав іменувати себе «найнижчою підніжкою його царської величності» і був страчений козаками. Історія веде свій розвиток за спіраллю, тобі це відомо. Тож ви все правильно чините, Артеме.
– Ви вважаєте?
– Так. Шкода лишень, що усіх нас очікують важкі часи. Нова Руїна.
Уже виходячи з кабінету, Артем, вражений словами професора, на мить застиг у дверях.
– Скажіть, професоре, у нас є шанс?
– Так, Артеме, безперечно. У нас у всіх є шанс і ми не повинні його впустити. Але запам'ятай одну річ. І ретельно все зваж.
– Що саме?
– У нас розпочалась революція, Артеме, – Петро Орестович наблизився до колишнього учня і, поклавши йому на плече руку, зазирнув у очі. – А революцій без крові не буває. Тому дуже скоро перед вами усіма постане вибір: або ви прийшли на Майдан поспівати й потанцювати, або готові на реальні жертви. У кожного з нас лише одне життя, тож потрібно зважити усі за і проти перед тим, як класти його на шальку терезів.
Артем витримав погляд.
– Я все зважив, Петре Орестовичу. Дякую за розмову. Мені потрібно їхати.
XIII
Ніч за барикадами уже не була такою спокійною, як раніше. Десь палали автомобілі, містом чигали патрулі обох сторін протистояння, а ранкові телевізійні новини перетворились на зведення з місця бойових дій. Майдан, який раніше потребував теплих речей, провізії й палива, захлинався тепер від нестачі медикаментів, бронежилетів і того, про що тиждень тому тут боялися говорити – зброї. Зброя була необхідна вчорашнім студентам, працівникам і бізнесменам, а нині рядовим бійцям Майдану. Політики продовжували стверджувати зі сцени на Хрещатику свої звичні мантри про мирний протест, викриваючи нові злочини влади проти власного народу, проте вони вже втратили вплив на події.
Все змінилося.
Майдан не потрібував порожніх балачок, він потребував зброї.
В адміністрації Президента продовжувались пусті перемовини. У представників горе-президента на телеекранах тепер були зіпсовані зачіски й блукаючі очі.
А Майдан потребував зброї.
Люди, стомлені тримісячним протистоянням і нездатністю москвобандитської владної партії їх почути, були здатні на все. Втім, денної пори все було спокійно, принаймні на вигляд. Артем, повернувшись після кількаденної відсутності, кинув речі у наметі, привітався з колегами, які байдужно грали у карти, і вирушив на розшуки Ірини. По майже годині блукання, відшукав її на другому поверсі КМДА, де тепер було розгорнуто один з десятка медичних пунктів.
Помітивши Артема, вона щиро зраділа й навіть не думала цього приховувати.
– Артемчику! Ну нарешті! Чому так довго?!
Артем пригорнув її, відчуваючи пахощі свіжого бузку.
– Ти пахнеш бузком.
– Парфуми, дурненький, – її очі розбризкували промінчики радості. – Як я скучила…
Тепло і пахощі. Артем стискав кохану в обіймах і не хотів, щоб мить його щастя урвалась. Нарешті розпрямив руки.
– Повинен був побачити своїх. У тебе чергування?
– Уже закінчилось, уяви собі. Саме збиралась йти додому.
– Додому? – Артем згадав розмову з братом і спохмурнів. Активісти Майдану давно називали домівкою тимчасові пристанища, будь це намет біля «Глобусу» чи кімната у помешканні небайдужих киян.
– Ти де зараз мешкаєш?
– На Лівому Березі, у подруги. Прекрасна людина. Віддала нам дві кімнати з трьох, у третій сама з маленьким сином і чоловіком. По черзі чергують з дитиною. Хто вільний від чергування – на Майдан! Можеш мене провести?
– Проведу.
Розлука тривала усього чотири дні, але Артем по-справжньому скучив за Ірою. З нею було легко і радісно, навіть якщо для спілкування необхідно було помандрувати в інший кінець Києва і назад. Крім того, Борис мав рацію, потрібно примусити її їхати додому. Жарти закінчились.
Вони навмисне не пішли у метро на Майдані, вирішивши піднятись угору Інститутською і дійти до «Арсенальної». Йшли, взявшись за руки. Артем не знав, як почати розмову, й мовчав. Стомлена Ірина теж мовчала. Озвалась лише через кільканадцять хвилин:
– Як з'їздив?
– Добре.
– Як мама?
– Закінчимо тут, побачиш сама.
Ірина посміхнулась і міцніше притислась до нього. Артем відчув, що розмова, яка конче має відбутись, під загрозою. Вона повинна поїхати, але нізащо цього не вчинить. Це майже неможливо, але він повинен спробувати.
– Іро…
– У нас тепер обладнання не гірше, аніж у справжньому госпіталі, – щебетала вона. – Навіть операційна є. І з ліками тепер жодних проблем. Які у нас гарні люди, просто супер. Уявляєш, тільки з'являється запит у Твітері, за годину, максимум дві, усе приносять.
– Це чудово. Гро…
Революцій без жертв не буває… Але ж була Помаранчева революція? Артем хапався за цю думку і намагався довести собі самому, що все може пройти, не скотившись до страшного сценарію. Хапався і тієї ж миті кидав подібну думку. Кров уже пролилася.
– Так приємно, коли ти поряд…
– Так, Іро…
– А знаєш, скоро весна, – лунав близький і одночасно далекий голос. – Тепер значно поменшає простудних захворювань і переохолоджень.
– Так, поменшає.
Цікаво, що вона відповість на його пропозицію покинути все і їхати додому? А як би він
