Війна очима дитини - Микола Іванович Біньківський

Дивувалися ми: хто ж міг таке зробити?

Вася, брат, і його друзі мовчки посміхалися. За кілька днів на стінах будинків і стовпах з’явилися розпорядження нової влади: негайно здати зброю і радіоприймачі. За непослух — смерть! Євреям нашити на лівий рукав білу пов’язку з шестикутною зіркою, за невиконання — смерть!

Щоденно їх зганяли в центр міста розчищати завали, наглядачі нагаями шмагали по спинах літніх і немічних людей.

В добротному будинку Виноградових поселилися декілька німецьких солдатів. Вони ходили в шортах і блискучих чоботях, а на шиях, як у наших піонерів, — червоні галстуки, на поясах — пістолети в кобурах.

Дивно було на них дивитися.

До вересня всіх євреїв переселили у гетто — район від будинку колишнього банку до центрального ринку.

Як дізналися пізніше, сім’ю наших сусідів — Штейнбергів, поселили з іншою сім’єю — 7 чоловіків — в двох невеличких кімнатах, всіх наголо постригли, чоловіків і жінок, щоб уникнути епідемії. Тим, кого виводили на роботу в місто, видавали перепустки, хто самовільно виходив за границю гетто — нещадно били нагаями.

За якусь провину старого єврея повісили на воротях будинку по вул. Горького. Головою єврейської общини призначили лікаря Адольфа Гершмана, він був зобов’язаний відповідати за порядок в гетто.

Жмеринка була в розпорядженні румунських властей, залізниця і військова комендатура — в руках німців — не дуже вони довіряли своїм союзникам.

В приміщенні центрального банку була тюрма, в будинку міськради — жандармерія, в підвальному приміщенні дитячої клініки допитували полонених і заарештованих.

Румунські правителі на чолі з Антонеску вважали себе довічними власниками завойованих земель, намагалися викликати довіру у населення, налагодити добрі стосунки. В приміщенні сучасного навчального закладу №4 відкрили школу, згодом перевели її в будинок будівельно-механічного технікуму (на місці теперішньої центральної аптеки).

Влітку 1942 р. відкрили два ліцеї — фармацевтичний — в приміщенні сучасного навчального закладу №3 і хімічний — в приміщенні навчального закладу № 5.

Учні ліцею носили на рукаві пов’язку синього кольору з вишитими чорними нитками буквами: «Фарм SFL», хімічний чи будівельний. Вчителями були ті, що залишилися з радянських часів. Ліцеїсти вивчали українську та російську мови, румунську, німецьку, латину, спеціальні предмети викладали працівники аптеки, румунську — керуючий нафтобазою, анатомію — Павло Абрамович Замостян, директором хімічного ліцею був Казимир Іванович, він викладав конституцію Румунії, цікаво розповідав про історію слов’ян. Влітку учні зобов’язані були два тижні працювати в сільськогосподарських кооперативах, збирали лікарські рослини, вдома сушили і здавали в аптеку. Казимир Іванович завжди був з учнями, організовував вечори, на яких ставили п’єси українських та російських драматургів, читали вірші, співали пісні. На новорічний вечір запросив старшокласників з інших шкіл. Біля райлікарні окупанти створили табір для військовополонених, їх водили розбирати руїни локомотивного депо, зруйновані будинки.

Полонені були виснажені, серед них були й хворі. Жінки щоденно носили їм картоплю, малину, фрукти, чорні сухарі. Поліцаї близько не підпускали їх до огорожі, але вони умудрялися кидати харчі через дріт, ті з полонених, які були ближче до нього, ловили, ділилися з товаришами.

Жмеринчани (якби-то знати, хто був ініціатором цієї благородної справи!) зібрали з населення трохи грошей, викупили трьох полонених: Широкова Анатолія Олексійовича, який став після війни завідуючим залізничною лікарнею, Рожков’яна Володимира Олексійовича, він став завгоспом лікарні, та Замостяна Павла Абрамовича, він став учителем анатомії.

В місті була створена підпільна організація «Радянські патріоти», на електростанції групу підпільників очолював її начальник — Сергій Іванович Бубновський, в локомотивному депо — Кудельчук. Підпільники проводили різні диверсійні акти: невчасно ремонтували паровози, один з них скинули в яму поворотного круга, сипали пісок в букси і ін.

Брат Василь зберіг радіоприймач, зведення радянського інформбюро передавав Бубновському, надійні люди розповсюджували їх серед населення, а згодом навіть почали випускати газету. Наша сім’я була добре знайома з лікарем Чефрановим Нілом Васильовичем, його будинок на розі вулиць Леніна і Хмельницького. Василь щотижня ходив до нього міняти книжки (у Чефранових була чудова бібліотека). Ніл Васильович врятував багатьох жмеринчан, яких хотіли вивезти до Німеччини, видавав довідки про хвороби, допомагав грішми тим, які переправлялися в Одесу.

Лікар Русєв, відомий жмеринчанам з дореволюційних часів, теж допомагав підпільникам, тим, хто виходив з оточення.

Настав 1943 рік, доходили чутки про успішний наступ радянських військ, окупанти почали шаленіти, почалися облави, арешти.

Шостого жовтня 1943 року жандармські власті у рапорті губернатору Трансністрїї, резиденція якого знаходилася в Одесі, повідомляли: «В місті Жмеринці Могилівської губернії органами сигуранці була розкрита організація партизан з малими групами в сусідніх селах... Після обшуку було конфісковано печатку з вирізаними на ній словами: „Революційний комітет Жмеринки“, ними було розпочато друкування газети „Красний партизан“, яку розповсюджували серед населення. Метою організації була дезорганізація роботи підприємств міста Жмеринки і залізничного транспорту, напад на румунських і німецьких солдатів, яких обеззброювали».

(Газета «Нові горизонти», 16 грудня 1967 року).

Заарештували Бубновського, Грішина, Навроцького і інших підпільників. Навроцькому повісили на груди дошку з написом: «Бандит — партизан», побитого, зв’язаного водили вулицями міста.

В ніч на 4 вересня жандарми вдерлися в наш дім, схватили Васю — якийсь зрадник доніс, що у нього був радіоприймач, що він ремонтував радіоприймачі і для інших підпільників. Був у брата й пістолет, якого він ховав на горищі веранди, вона була дуже низенькою, залізти на неї могла лише дитина.

Коли жандарми