У Києві в 1940 році - Софія Парфанович

всюди російське, він сказав мені, що в школі по-українськи. І я була така впевнена, що інакше й бути не може. Це ж діти села, чи робітників міста і певно не інакше можна їх вчити, як по-українськи. Коли настав вечір, ми обоє пішли до клясів на лекції. Пішли ми з свічкою в руці. Забракло світла. Коли я запитала, чому так, сказали мені: мабуть якась «аварія» в електрівні. Ця аварія тривала увесь вечір. І дивне: кияни не хотіли мені пояснити, чому нагло в деяких дільницях немає світла. Одного вечора я йшла в театр імені Франка. Нагло на Хрещатику й суміжних вулицях запанувала нічна темінь. Ще, поки це сталось, я зустріла Женю з її товаришкою й вони відпровадили мене в театр. А то тяжко було б потрапити туди зовсім потемну. На мій запит, що це — Женя відповіла, що це мабуть повітряна тривога. Коли ж я зауважила що на площі Калініна ясно, й що трамваї їдуть вповні освітлені, вона сказала, що тривога є певно в районі Хрещатика. Коли згодом і у Львові вилучувано дільницями світло на довгі години, я думала не раз про Женю й тих інших, що чи боялись, чи соромились сказати мені правду. Невже їх вчили, що треба казати чужинцям на запит в тій справі? І чого, вкінці соромитися, що не вистачає всім світла?

Так от, ми мали свічки в руках і йшли сходами до клясів. З нашим приходом учні вставали чемно. Вони теж училися при свічках. Ми сіли на останню лавку і слухали, як питають і як читають лекції.

А питали й читали по-російськи…

Неврологію викладав високий чорнявий жид-лікар. Посиділи хвилину, а коли на серці в мене ставало важко, я підводилась і просила повести мене далі. Ми входили на внутрішні, ми входили на білогію — чи я знаю ще на що? Мій товариш просив мене несьміло залишитись в одному клясі, та прослухати до кінця методику подавання, успішність її на відповідях учнів. Але в мене ріс на серці вантаж, і, держачи свічку в руці, я ходила по школі, шукаючи рідної мови.

Ніде не було її…

Мої кроки ставали щораз повільніші, голова хилилася щораз нижче…

Свічка догасала, як ми потрапили на патологію. Молодий чоловік в окулярах, у сірому одязі подавав лекцію по-українськи. Молодь відповідала безпомилково цією ж мовою, так м’яко й співно, як це вміють тільки Придніпрянці. Я сиділа на останній лавці і, підперши рукою голову, закрила нею лице. Свічка моя догоріла, а в мене нестримними двома струмками котились сльози з очей. Я плакала з болю, жалощів і любови. Я плакала, віднайшовши вкінці в темному куточку найдорожче, що має людина: рідну мову…

Одного з наступних днів я познайомилася з цією молодою людиною. Сильно потискаючи йому руку, я сказала:

— О! Я знаю Вас. Ви ж читаєте по-українськи. Ви. навіть не знаєте, скільки Ви дали мені і що я переживала на Вашій лекції.

Засяяло обличчя оцього сіренького хлопця і, напіввинувато й непорадно всміхаючись, сказав:

— У нас вільно викладати, як хто хоче. Хочеш говори по-російськи, хочеш, можеш по-українськи.

— Тому й хочуть усі по російськи! — відказала я, не в’язучись. Та він на те вже не знайшов відповіді…

Того вечора, тяжкого й незабутнього вечора, я пішла в гості до письменників.

VIII
Зустріч з письменниками

Коли я вибиралась до Києва, мені переказували: а не забудьте відвідати Т. й поклонитися йому від нас, Галичан. І бідний Михайло Струтинський, якого через два місяці забрало НКВД, відкіля він вже не вийшов, наказував: Зайдіть до автора «Соняшних Кларнетів» і «Вітру з України» і привітайте його від мене. І ще хтось казав: Перекажіть П. Г-ві, що майже останні слова Гординського були про нього.

Тож живучи ще у К-ченків, я вишукала номер телефону П. Г. Т-ни і подзвонила.

— Гальо, чи поет Т.?

— Да, кто ґаваріт? — через хвильку надуми почула доволі хрипкий голос.

— Тут, авторка «Ціни Життя» — заклопотано відповіла я.

— Не панімаю, кто ето!

— Дозвольте, я поясню вам. Тут одна незначна письменниця, що познайомилась з вами у Львові на загальних зборах письменників і дала вам свою книжечку Ц. Ж… Зараз я в Києві і хотіла б вас відвідати. Автім у мене декілька привітів для вас…

Через хвилину відповідь:

— Добре, так зайдіть будь ласка завтра ввечорі. А яке ваше прізвище?

З заплаканими очима й стисненим серцем я йшла до П. Т., корифея української сучасної (минулої?) поезії. Доїхавши до пл. Калініна, я мала пересісти на тролейбус, що віз на вул. Леніна 88, де був будинок Літробів. Так мені порадили, мовляв, трамвай туди не доїде.

На площі Калініна я стояла самітна й сумна чекаючи тролейбуса. Був уже тридцятьступневий мороз і віяв різкий північний вітер. А я чекала, чекала, тролейбуси, навантажені вщерть, не зупинялися. Вони бігли швиденько на своїй кривій ніжці наче завішені вагонетки над проваллям й темінню чужих, ворожих вулиць. За деякий час я вирішила, що треба йти пішки. Не знаючи міста, ні трамваїв, я не знала, де вул. Леніна, і здавалося, що воно недалеко. І я йшла і йшла і йшла безмежно довгою іі півтемною вулицею. Вітер різав мені лице, а гризота в серці робили мене напнужденнішою, найбіднішою. Чого я забрела сюди, чого ж я тут шукаю? І до кого та пощо я йду, так як колись йшли паломники до Лаври, шукаючи собі там утіхи?

— Кто ґаваріт — прочувалось постійно.

За чим іду? Темні вулиці, льодова ніч і бідне галицьке серце, загублене на київській Голгофі…

Не раз хотілось завернути. Але куди, і пощо йти? Хіба не все одно?

І коли вже зледеніли руки й ноги, та серце стиснулося в болячому корчі — хотілось сісти десь під муром, притулити голову до каменя і плакати, плакати, плакати — аж