Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Коли торгувала, познайомилася з молодим чеченцем на ім’я Умар. Я відразу назвала його Дракоша. Він народився в рік Дракона. Хлопець розповів, що кілька років займається за системою йогів. Він сміявся з мене. Пропонував:

— Придумай нову релігію, що об’єднує всіх людей, станеш Пророком! І на землі більше не буде війни.

Про себе він зробив таку заяву-афоризм:

— Вважаю, не потрібно виходити з молитви. Я, наприклад, завжди в ній.

Богохульство? Насмішка? Постійний зв’язок із Богом?

Умар, у чеченській манері спілкування, спеціально сердив мене і дражнив. Говорив, як із маленькою. Я з’ясувала: він не читав Гомера, Аристотеля, Рериха. Аж раптом! Легко почав декламувати вірші Пушкіна! Проговорили години чотири. Я зробила висновки: він людина з характером. Захоплюється магією й парапсихологією. Розпитує багато про що, нічого не говорячи про себе. Йому місце в спецслужбах!

Ми домовилися про «заочне побачення» — телепатичне. Я «стежитиму» за ним у п’ятницю, 3 січня нового 2003 року, з 19.00 до 21.00. Для цього мені потрібно ввійти в стан спокою. Заплющити очі, помедитувати, сидячи в позі лотоса, а потім просто спостерігати. Сила думки долає сотні кілометрів, і є можливість бачити того, хто далеко. Коли побачимо, розповімо одне одному, хто чим був зайнятий, у що вдягнений у домовлений час. У мене подібні досвіди були. Бачити виходило.

Зеленоокий хлопець добре виглядав. Акуратність доповнювала образ. Я прийшла додому й відразу написала вірш:

Ні, я тобі не довіряю.

Ти гордий, хитрий. Ти — Дракон!

І до воріт пресвітлих Раю

Не наближатись — твій закон.

Ти — в горах, в морі, у діброві.

Не пес — не візьмеш шмат з руки.

Людей пуста і марна мова

Не ввійде в серце — там замки`.

Малюєш полум’я, квадрати.

Вогнем і дихаєш, авжеж!

Як твої родичі-пірати,

Між скель відлюдних ти живеш.

Земні тобі навіщо карти?

Твій світ — Галактика сама!

І в серці, сповненім азарту,

Ні краплі святощів нема.

Коли вночі промчиш стрілою

У світовій самотині,

То переглянуться з тобою

Дзеркальні відбиття одні.

Царівна Будур

2003

01.01.

З Новим роком!

Учора, 31 грудня, російські військові стріляли, але не так сильно, як очікувалось. Торохкотіли, як торохтушки, автомати й кулемети. Кулі, трасуючи, замінювали ілюмінацію в непроглядній ночі і створювали атмосферу якоїсь урочистості. Але бойові гранати з російського поста «Вишки» військові вниз не кидали. Із гранатомета «Муха» не вистрілили жодного разу. Ми навіть здивувались. Затіяти пекельну стрілянину на свято — для них норма. Може, на російському посту змінився командир? Або на них вплинула одна подія.

Незважаючи на часті «святкування» у моєму місті, мені все ще важко звикнути до життя на постійній, нескінченній війні. Я, як і в дитинстві, боюся гучної стрілянини й наївно мрію про мир.

Тепер кулі входять у житло тихо, без дзенькоту. Вони пробивають не шибки, а прозору клейонку, напнуту на набухлі від дощів дерев’яні рами. Шибок на вікнах давно немає.

У новорічну ніч я й мама пили чай із перепічкою, на яку намазали варення. У квартирі лютий холод. Загорнувшись у старі ковдри, що тримають у собі вологу, ми сиділи при світлі каганця в кутку коридору. Туди менше залітають осколки й кулі. Каганець ми зробили зі скляної банки, наливши туди гас і вставивши через кришку ґніт. Слабка електрика, проведена накидним дротом від Анкел Бенса, під стрілянину швидко вимкнулась.

Хоробрі сусіди шмигали біля під’їздів — заскакували одне до одного в гості. Вобла, який голосно й не до речі заявляє: «Я чеченець. У мене тато — чеченець. Ненавиджу всіх росіян!», забуваючи про те, що його мама — росіянка, покохав Зірочку. Вона має 14 років, а він — 18 років. Зірочка засватана за літнього чоловіка з Дагестану. Незабаром весілля. Але вона теревенить із Воблою, ховаючись у під’їзді.

Учора, близько 23.00, вони, втікши від батьків, зачинились у порожній квартирі на нашому поверсі. Там немає замка. Якийсь час по тому ми почули крики — мати Зірочки бігала, незважаючи на стрілянину, по темній вулиці й кликала свою дочку. П’яні військові кругом. Чотирнадцятирічна дівчина зникла!

Зірочка і Вобла тихо сиділи в чужій квартирі й не озивались. Першим їх знайшов Котячий Племінник, безробітний здоровань. Він став стукати у двері, чимось підперті зсередини, і шепотіти — так, що було чути на весь під’їзд:

— Ти, Вобло, ганьба нашої родини! Відчини двері негайно!

На його зміїний шепіт прибігла Чувирла. Усе зрозуміла. Затулила обличчя руками:

— Синку, вб’ють же тебе. Вб’ють, а я заступитися не зможу. Відпусти її, відпусти, нехай іде додому. Що ж ти робиш?!

Росіянка плакала. Але до її прохань син залишився глухим. Терпець урвався в Котячого Племінника:

— Хто потім із Зірочкою одружиться?! Ти про неї думаєш? Що люди скажуть?

У відповідь ані звуку. Було незрозуміло, чи живі вони.

Родичі Зірочки, організувавши пошукову групу, прочісували район, голосно кликали дівчину на ім’я, ридали. У руках вони мали саморобні смолоскипи. Хтось із жінок покричав на «Вишку» про те, що пропала дівчина, і солдати припинили безоглядну стрілянину!

Душа кидалася: кому допомогти — нещасним закоханим чи матері дівчинки? Тихі прохання відчинити двері не мали успіху. Поки я міркувала, що робити далі, у Чувирли виник підступний план. Вона сказала племінникові:

— Я спробую відволікти людей, скажу, що побачила у вікно, ніби Зірочка блукає в кущах, а ти Воблу вмов двері відчинити.

Щойно Чувирла спустилася вниз, Котячий Племінник сказав, грюкнувши кулаком у двері:

— Наркоман ти клятий! Говорив — одним шприцом колись. Одним. Не двома!

Відповіддю на таку неприємну заяву була тиша. А вибити двері він не наважився — щоб не привернути увагу. Хвилин за сорок дядьки, брати, мати Зірочки, родичі Вобли та сусіди з першого поверху (чеченці, які торгують горілкою) зібралися біля злощасних дверей. Зі смолоскипами в руках, які освітлювали темряву нашого під’їзду, вони здавалися схожими на майстрів інквізиції. Зсередини не долинало ані звуку. Двері вирішили вибивати. І вибили ногами.

Мати Зірочки з криком: «Дочко, ти тут?» — влетіла у квартиру і за кілька хвилин витягла за шкірку дочку, що впиралась.

— Що ти з нею зробив?! — кричала вона Воблі. — Ти ніколи її більше не побачиш!

Не знаю, що він відповів і чи відповів узагалі, але дядьки Зірочки відразу кинулися його бити. Зав’язалася страшенна бійка. Лунали виття, вереск, удари та крики. Чувирла хоробро кидалася на юрбу і кричала:

— Відпустіть його!