Петро Конашевич Сагайдачний - Леонід Васильович Тома

А як місто у війні християнське брав,

Непорушено церкви залишать казав.

Гляньте, той гетьман який був благочестивий,

У звитяжстві пам’ятав про свій стан учтивий.

Кінець XVI і початок XVII століття – вирішальний і знаковий період у житті Речі Посполитої, коли нестабільний і неконструктивний державний устрій призвів до катастрофи в суспільно-політичному житті цієї країни.

Вищим органом управління в Польщі були так звані державні сейми, які періодично збирались у польській столиці і користувалися верховною владою в законодавстві, суді, адміністрації, народній освіті. У сеймах брали участь представники всіх воєводств королівства з необмеженою свободою голосу. Але крім сеймів, таку необмежену владу мали польські та литовські коронні сановники, особливо канцлери, гетьмани та інші, які обиралися на свої посади на все життя. Крім того, таким правом «нє позвалям» (не дозволимо) користувалися й прості шляхтичі. Таким чином, панувало право не більшості, а меншості, і король був часто символічною маріонетковою фігурою.

І ось у XVI столітті на польський трон сходить Стефан Баторій – людина безмежної відданості державі, противага можновладцям, що були уражені грубим матеріалізмом. Його попередник король Генріх, французький принц Валуа (майбутній Генріх III), утік із Польщі. Стефан Баторій зумів приборкати свавільну аристократію і домігся повної переваги в боротьбі із запеклим ворогом Польщі московським царем Грозним.

Московщина втратила шість міст і була відкинута від Балтійського моря. Усередині Польщі Стефан Баторій упорядкував стосунки з українським козацтвом, уперше визнав його як військову й політичну силу. З’явилися талановиті полководці, де поряд із Яном Замойським, Радзивіллом, Сапєгою та Мелецьким був і українець князь Костянтин Острозький (батько Василя, про якого йшлося раніше). Король поліпшив фінансову систему країни, реформував судові органи й освіту.

Та ось він помирає і на трон Речі Посполитої сходить Сигізмунд III Ваза, син і нащадок шведського короля. Права рука Стефана Баторія, великий канцлер Ян Замойський сподівався, що Сигізмунд підтримає політичну лінію свого попередника. Але він жорстоко помилився. Новий король не відповів навіть на традиційне привітання латиною, оскільки її не знав. Натомість він цікавився алхімією, випускав фальшиві гроші. Це був похмурий фанатичний католик, про якого польський історик Бобржинський писав, що Сигізмунд був просякнутий релігійним завзяттям і при цьому – найгіршим політиком та охоронцем земного добробуту довіреної його піклуванню держави. Його практично зовсім не цікавило суспільно-економічне життя держави, це був, по суті, католицький місіонер. І це тривало, на біду Польщі, 45 років! Проти короля зчинився відкритий заколот сандомирського воєводи Миколи Зебржидовського, який проголосив безкоролів’я. Сигізмунда порятував той же Замойський, але він, не слухаючи порад великого канцлера, вводить в Україні Брестську унію, що завдала величезної шкоди Україні й самій Польщі і стала однією з основних причин загибелі Речі Посполитої. Король орієнтувався на фанатичного іспанського монарха з родини Габсбургів Філіпа II. Саме сподіваючись на його підтримку, Сигізмунд III розпочав одночасно три війни – з Росією, Швецією та Туреччиною.

Постанови польських комісій, дебати й висновки ясно показували прагнення шляхетських кіл звести козаччину до невеликої прикордонної сторожі, віддати її в повне й абсолютне розпорядження польської військової адміністрації, зігнати з «волості», тобто, іншими словами, позбавити власної юрисдикції.

Може, ці заходи й мали б якийсь шанс на успіх, якби не двадцятирічна праця Сагайдачного, який перетворив Військо Запорозьке на грізну силу, з якою вже неможливо було не рахуватися. Сагайдачний і його оточення розуміли, що тільки нарощування оружної сили козацької може бути гарантією прав і майбутнього українського народу. Але гетьман також розумів, що пряме воєнне протистояння з коронним військом поки не під силу козацькому війську. У цім напрямі і формувалася тактика козацьких ватажків, тих «статочних» чи «старших» елементів від Байбузи і Самійла Кішки до Кулаги і Сагайдачного.

Цьому якнайкраще прислужилася «московська авантюра», як характеризує її Грушевський, яка полягає в тому, що в другій половині 1603 року українські магнати Вишневецькі висунули на політичну арену «царевича Димитрія» як московського претендента, законного сина царя Івана.

Династійна криза в Московщині була запрограмована царем Іваном IV, чия параноя створила довкола трону атмосферу взаємної ненависті та недовір’я. Старший син Івана, Федір, був несповна розуму, молодший – народжений від принаймні шостого шлюбу царя, в той час як православна церква визнавала законними щонайбільше три шлюби. У такій атмосфері загибель від нещасного випадку молодого царевича Димитрія миттєво породила підозру у вбивстві. І підозра впала на Бориса Годунова, який на той час був фактично регентом при слабкому на здоров’я царі Федорі Івановичу.

Тінь цієї підозри висіла над Годуновим весь час його правління. Стихійні лиха, що спіткали Московську Русь на той час (три неврожайні роки поспіль, що призвели до масового голоду й загибелі сотень тисяч людей), були сприйняті народом як підтвердження провини царя, «Божа кара».

У 1603 році один із людей Адама Вишневецького, тяжко захворівши, зізнається на сповіді, що він є урятованим царевичем Димитрієм. Священик не може втримати цю таємницю і розповідає її панові Адаму, а той – своєму братові. Вишневецькі заохочуються піднести «царевича» на московський престол, до них пристають самбірський воєвода Юрій Мнішек та магнати Лисовські.

Із Запорожжя в авантюрі беруть участь близько 2000 людей, ще 1600 добровольців наймають у коронних землях, до того ж у поході взяв участь невеликий загін донців.

Армія псевдо-Димитрія вирушила на Москву 15 серпня 1604 року. Пізніше половина поляків та запорожців відступила, невдоволена затримкою платні й забороною на грабунок, але до «Димитрія» почали долучатися люди, невдоволені правлінням Годунова, зокрема донські козаки. На його користь спрацювала і смерть Бориса Годунова – тепер до нього переходили ті війська, що були послані проти нього. 20 червня 1605 року він з пошаною