Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
Заспокоюючи маму, я випадково назвала крикливу сусідку Маліку Міланьєю. Чим розсмішила маму. Виявилось, у зоопарку Ростова-на-Дону, в маминому дитинстві, була слониха з таким прізвиськом! Від цього дня Маліка в наших домашніх бесідах стане носити нове ім’я — Міланья.
Сестру забрав молодший брат Резван. Той, що, за словами Мар’ям, особливий брехун! Він наказав, щоб сестра заткнулась. Додав, що знає, як потрібно з нами вчинити. Я не звернула на його шепіт особливої уваги й тріумфувала. Але довго слухати погрози з другого поверху на нашу адресу я не могла. Відчинила двері в під’їзд і закричала так, щоб мене добре чули:
— Ти, Маліко, що тричі живеш у біженцях! Що втекла з будинку в 1994 році, в 1996-му і в 1999-му! Ти, що лаєш при цьому росіян і Росію, де годувалась і переховувалась, — боягузка й брехуха! Чуєш мене?! Я прославлю тебе на віки за допомогою свого щоденника. Я запам’ятаю цей день! Твої слова! Коли ти про них забудеш, то прочитаєш про свою поведінку в книжці! Я зроблю тебе безсмертною, негіднице!
05.07.
Найцікавіша людина — це Чорний Принц. З його незбагненними справами. Натовпом охоронців. Із дивними очима, що легко змінюють колір. Він — найчудовіший у моїх думках! Тільки це не кохання! О, ні!
Атестат за 9 класів у мене з п’ятірками. Думаю піти в медичне училище. Завжди є робота. Зазирну до директора школи, пораджусь.
Кілька днів я займаюся тим, що лажу по садах. Збираю фрукти і продаю. Сусіди теж збирають урожай у покинутих садах. Навіщо їм це? Дивні люди! Купують золоті прикраси. Кажуть, що виїдуть до Америки як біженці! На квиток до Америки їм явно не вистачає трохи. Між собою вони щодня ворогують. Ниці й жалюгідні, незважаючи на свої доходи.
Сьогодні, вже вдруге, верхня сімейка продала скляних банок на 5000 рублів! За два дні тільки на склотарі вони заробили 12 000 р. А багато чого ми не бачимо, тому що не буваємо вдома. 7000 + 5000 = = 12 000 р. (Вартість однієї банки 5 р., тож виходить 2400 трилітрових банок. Міні-завод?)
Торгівля йде жваво: чужі меблі, варильні газові плити, ванни, килими, паласи, посуд. Я розумію: поле бою належить мародерам. Але не заздрю. Мені соромно. Тільки соромно за них.
Царівна Будур
11.07.
У кота Борзика хтось стріляв. Хай буде цей лиходій проклятий і покараний! Влучив йому в черево, і куля застрягла в спинці, на рівні задньої лапи! Температури немає. Годуємо кота сметаною.
Сьогодні о 7.30 був сильний обстріл на ринку. Я не втрапила в халепу дивом. Стріляли з міномета і з підствольників. Убиті чотири людини, поранені дванадцять.
По радіо пліткують, що вбито Бараєва. Одна з його дружин нібито впізнала… тіло. Усі люди знають — він живий! Перебуває в спецтаборі під Москвою. Кому вірити? Нікому! Доки від його родичів, які живуть неподалік, не почуємо справжніх новин, не варто навіть записувати!
У період літніх боїв 1996 р., в серпні, ми бачили Шаміля Басаєва з його людьми на двох чорних машинах. Народ довкола хором бажав йому перемоги.
Улітку 1999 р. вчителька-росіянка просила милостиню на ринку. Ця жінка тривалий час дружила й допомагала по господарству в домі Дж. Дудаєва. Знала його дітей, племінників та племінниць. Її захищали від зазіхань на її приватний будинок. Алла Дудаєва, вдова президента, від’їжджаючи на початку серпня 1999 р., розпорядилася передати вчительці борошно.
Я люблю історію. Вона в мене на третьому місці після філософії й парапсихології.
Зустрічі, здавалося б незначні, пов’язані. Немов майбутнє приміряє на себе кимось наперед пошитий одяг. Це дуже цікаво! Двоє зустрілись… До чого приведе зустріч?
Сьогодні або завтра хтось у кількох кілометрах від мене скомандує: «Вогонь!» — і моє життя може завершитись. А якщо я доживу до післязавтра — то поїду по свою дитячу допомогу!
Будур
03.08.
Ми переїжджаємо! Будемо жити в будинку навпроти. У чистішій квартирі. Ми її вичистили й прибрали. Правда, там теж немає каналізації. Зате є некерований сусід — Джим! Але з підвалу не дутиме. Чорної кіптяви на стінах і на стелі — не буде!
Із Джимом кепські справи. Він випиває. Ненавидить росіян. Усіх без розбору. Він живе там із Золіною. Інші квартири в під’їзді згоріли або завалились. Є їхня квартира на першому поверсі і ще одна на другому поверсі, куди зібралися переїхати ми.
Одержала хліб. Наш борг різним людям — 200 рублів.
Солдати засіли всюди. Шосте серпня — початок Літньої війни 1996 року. Присутність федеральних військових — нам допомога. Сусіди поводяться тихіше, трясуться від страху. Деякі несподівано мовили вранці: «Доброго дня».
Вони нудьгують від неробства. Нічого ніде не можуть потягти. Бояться російської засідки й кулі в лоб. І нас у цій ситуації не вб’ють — не наважаться!
А яка в нас зустріч була! Знімаємо ми ґратку з вікна великого розбитого будинку, і тут крадуться до нас російські військові. У масках! Один — із кулеметом. Другий — з автоматом. Я подумала: «Нам кінець!» Але хлопець у масці, синьоокий, сміється:
— Хай Бог помагає! Ви що тут робите?
А я йому жалібно:
— Зміцнити житло хочемо. Боїмось! Знімаємо ґратку. Тільки сил немає. Не виходить!
Хлопець запропонував:
— Ми вам допоможемо!
Я йому:
— Не треба, ми самі.
Але вони залізли через інше розбите вікно в порожній, зруйнований будинок. Солдат ударив один раз ногою зсередини — ґратка вилетіла! Ми їм — «Дякуємо!» Головне, худий, а який сильний?! Мені б отак уміти!
А мама як схопить кулемет! Вони його залишили біля бордюру, коли лізли ґратку знімати. Солдати злякалися:
— Бабо, ти що?!
Вона сміється. Каже:
— Вирішила молоді літа згадати!
Я весь цей час стояла на карнизі будинку, метри за два від землі. Той, хто був у масці, галантно подав мені руку. Допоміг спуститись. Хлопці стали проситися до нас на чай.
— У нас цукру немає! — сказала військовим мама.
— Зрозуміло! — здогадалися вони. — Близькі сусіди покарати можуть, зарізати.
Ще військові спитали:
— Чи немає
