Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

– А де ж пан Рустем? – спитав Тарас, ще раз оглядаючи залу.

– Тут, тут пан Рустем! – пролунав у відповідь гучний голос, і сам Рустем у своїй незмінній фесці і тому ж мішкуватому костюмі з бантом увійшов до майстерні. – Здрастуйте, панове! – Він подивився на Тараса. – Здрастуй, Тарасе… Панове, я хочу відрекомендувати вам ще одного майбутнього художника Тараса Шевченка, який мав нещастя народитися кріпаком пана Енгельгардта. Прошу прийняти його в нашу сім’ю і ставитись до нього як до рівного, по-братському.

Цього вечора Тарас нічого не малював – заборонив Рустем, – а лише дивився, як малюють інші. Він тінню ходив за старим художником, прислухаючись до його слів, і пильно дивився, коли професор, взявши роботу якого-небудь учня, двома-трьома штрихами поправляв малюнок, який від цього оживав, наче до нього доторкнулись не олівцем, а чарівною паличкою.

Тарас придивлявся до учнів і прикидав у думці, чи зміг би змалювати оту статую голої жінки чи того бородатого дядька із змією і сам собі відповідав, що, певно, зміг би. А от намалювати з натури людину, яка стояла на підвищенні в центрі майстерні і трималася рукою за мотузку, що спускалася зі стелі, навряд. Тут довелося б попомучитись, хто знає, чи домігся б він схожості з тією людиною, передав би її характер?.. А ось у Гната натурщик, що тримався за мотузку, вийшов як живий. Тарас дивився, як його новий друг малює вірною рукою, майже без поправок; довго прицілюється, мружиться, думає, немов збирається із силами, потім одразу береться за олівець і малює впевнено й точно.

– Ну як, схожий? – спитав Гнат скоса, знову вгору поглянувши на Тараса, який стояв поблизу.

– Наче живий вийшов!

– Правду кажеш? Хоч я і сам бачу, схоплено схожість.

Час для Тараса пробіг дуже швидко. О восьмій годині Рустем повідомив, що урок закінчено, але чомусь ніхто не розходився.

– Зачекай і ти, Тарасе, – звернувся до нього Рустем. – Чи тобі треба поспішати додому?

– Ні, ні, пане Рустеме. – Тарас захитав головою. – Пані Софія Григорівна відпустила мене.

– Тоді подивись, а вірніше – послухай.

Шевченко знайомиться з поезією Міцкевича й Донелайтіса

Поки вони розмовляли, на поміст, де стояв натурщик, став студент у мундирі з фіолетовим комірцем і почав декламувати:

Гей, до плеча плече! З’єднаєм

Ми землю одностайними рядами.

Ми в огнище одні думки зливаєм —

І душі наші зіллються вогнями.

– Хто це написав? – тихенько спитав Тарас у Гната.

– Адам Міцкевич. «Ода до молодості». Подобається?

– Дуже!

– Ти що-небудь читав Міцкевича?

– Нічого не читав… А хто це – Міцкевич?

– Надія нашої польської поезії, – відповів Гнат. – Якщо хочеш, я дам тобі почитати його вірші.

Студент у мундирі з фіолетовим комірцем зіскочив з помосту, і туди відразу ж піднявся юнак у байковому піджаку. Він також читав вірш, але по-литовськи, і далеко не всі зрозуміли його. Тараса знову виручив Гнат, який перекладав рядок за рядком.

Приндиться панчик благенький, всіляко збиткує над нами,

Руку подати гидує, тим паче наш труд поцінити.

Став би комизитись той мудрагеля, аби не сірома,

Стало б родити наїдні пампушки невгноєне поле?

Він лиш од того навик гордувати, зазнаїстий панчик,

Що цілий вік задля нього длубається в гної сірома!

– А це хто написав? – Тарас подивився на Гната.

– Не знаю… Якщо хочеш, спитай у того, хто читав. Його звати Повілайтіс.

Вони підійшли до юнака, вбраного по-сільському.

– Я йому перекладав, але пробач, – не знаю, кого, – мовив Гнат.

– Донелайтіса… Був такий пастор, настоятель лютеранської парафії в маленькому прусському містечку.

– Наче про наших панів з України написав, – сказав Тарас, дивлячись на Повілайтіса.

– Це про наших литовських панів…

– Пани, мабуть, скрізь однакові – що на Україні, що в Литві…

– Що в Польщі, – весело додав Гнат.

Додому Тарас повернувся пізно, пройшов чорним ходом, через який ходила челядь. У будинку світилося лише одне вікно, де спав маленький Вася з нянькою. Пані Софії Григорівни, напевно, не було вдома. Тарас запалив свічку, пішов у бібліотечну кімнату і почав роздивлятися книги – чи немає там Міцкевича і Донелайтіса.

Донелайтіса він не знайшов, а томик Міцкевича стояв на полиці. Тарас узнав його. На титульній сторінці було намальовано янголятко з лірою і було надруковано: «Балади і романси». Вільно. У друкарні Юзефа Завадського. 1822».

Спокуса почитати вірші Міцкевича була великою, але брати книжку без дозволу пані Софії Григорівни Тарас не захотів. У пана Енгельгардта він узяв би обов’язково, навіть знаючи, що за це перепаде, але до Софії Григорівни він ставився зовсім інакше, тому з жалем поставив книжку на місце. «Завтра вранці попрошу, пані дозволить», – подумав Тарас і поліз на своє горище спати»339.

Юнак Тарас Шевченко переїжджає з Литви до Петербурга

«Перша Шевченкова адреса в Петербурзі – будинок Щербакова – знаходилася всього за кілька хвилин ходу від Літнього саду, де благословлялося на світ Кобзареве натхнення: «…я в светлые весенние ночи бегал в Летний сад рисовать со статуй, украшавших сие прямолинейное создание Петра… О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду в светлые безлунные ночи».

«Основним поетичним твором Шевченка, написаним на литовську тему, є вірш «У Вільні, городі преславнім…». Як і поема «Царі» з її тричі згаданим князем «із Литви», ця поема виникла на острові Кос-Арал наприкінці 1848 р.

Існує висловлена В. А. Дьяковим думка, що задум вірша «У Вільні, городі преславнім…» міг виникнути внаслідок спілкування поета зі старшим лікарем Раїмського укріплення С. С. Кількевичем, який 1833 р., наступного року після закриття Віленського університету, вступив вільним слухачем до Віленської медико-хірургічної академії і в 1839 р. закінчив її. Це припущення є ймовірним, але не єдиним… Викладач музики Віленського університету Ф. К. Атце був одним з перших, кого було увільнено від роботи у зв’язку з закриттям цього вищого навчального закладу і, очевидно, першим, хто приніс цю звістку в петербурзьку квартиру Енгельгардта…

У Вільні, городі преславнім,

Оце случилося недавно.

Ще був тойді…340 От, як на те,

Не вбгаю в віршу цього слова…

Тойді здоровий-прездоровий

Зробили з нього лазарет,

А бакаляврів341 розігнали

За те, що шапки не ламали

У Острій брамі342. Дурня знать

По походу. Отже, назвать.

Єй-богу, я його не вмію,

Того студента. Що ж нам діять?

То синок був литовської

Гордої графині.

І хороше, і багате,

І одна дитина,

І училось не паничем,

І шапку знімало

В Острій брамі. Добре було,

Та лихо спіткало!

Улюбилося, сердешне —

Було молодеє, —

У жидівку молодую

Та