Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Тоді розлютилася Кусум і зачарувала мене! Вона принесла мою фотографію й проколола її голкою вісім разів.

— Це печатка безшлюбності, — засміялася вона. — Ти вийдеш заміж не раніше, ніж через вісім років!

І навісила якусь печатку на шнурку. Я бачила маленький папірець, написаний її кров’ю. Уві сні я злякалася її сили й нажахано подумала, що тепер залишуся самотньою, але голос звідкілясь із висоти мовив:

— Тебе розчаклує чоловік із синіми очима. Він буде не мусульманин.

Який страшний сон!

Будур

02.12.

Ураза. Голова паморочиться. Люди зазвичай їдять двічі вночі. М’ясо. Фрукти. Молоко. Спеціальні смачні пастилки. Я забула їхню назву. У нас тільки хліб і суп на олії. За допомогою Урази зміцнюється воля, опір гріхам і злу. Сподіваюся, сили знайдуться.

Сьогодні знову на дорозі підірвали БТР. Військові людей перевіряли. Дивилися торби.

Вечір. Буду молитись.

03.12.

Ринок став дуже небезпечним. Щодня там убивають солдатів. Військові в боргу не лишаються. Якщо з 1994 року рахувати, то кошмар триває вже шостий рік!

Якась невидима зброя потворно змінила психіку жителів Землі, зробивши багатьох із них ґвалтівниками та вбивцями.

Учора, щойно ми проїхали автобусом повз «Автобазу», — вибух! У заднє тріснуте скло бачимо: горить БТР! Ще трохи, і нам би «дісталося». Хто віддав би тоді сусідові борг?

У нашому торговельному ряду з’явився чоловік. Щедрий, як заморський принц! Учора мені та Айні, з якої я на ринку намагаюся займатись математикою, він подарував шоколадні цукерки! Такі смачні! А сьогодні він пригощав жінок за столами навпроти. Його зовнішність: кучеряве волосся й видовжені очі. У нашому ряду всі милуються ним. Називають Чорний Принц.

Удома їжі немає. Мій кіт постарів і хворіє.

Надвечір зі мною заговорила незнайомка. Сказала, що вона живе недалеко від Чорного Принца:

— Він — людина потайна! Але не жадібний! Він не християнин і не мусульманин.

(Явна брехня, бо Чорний Принц — чеченець.) Я зрозуміла: жінка намагається мене заплутати, схилити до поганого. Я сказала:

— У мене є наречений. Я його кохаю!

Незнайомка ображено пішла.

Аладдин, Аладдин — без моєї волі, сама по собі виводить рука на аркуші: Аладдин!

Я малюю загадкові, неземні квіти й Чорного Принца з пов’язкою на обличчі, як у злочинців.

До мене позалицявся Тодді. Дорослий чоловік. У нього понад десятеро продавців. Він хитрун — нікому не платить! Але під запис дає на продаж книжки без грошей. Його продавці самі набавляють ціну. Живуть якось. Тодді сказав:

— Товар я привожу з Москви. Книжки! Інколи мені допомагає брат. Я не одружений. Звик сам! Дружити зі мною можна.

Я як почула, так і зрозуміла — дослівно. Частину його книжок до своїх у Тодді бере Тоня.

Царівна

13.12.

Тут — вічний бій. Нам спокій тільки сниться! Була в школі.

Російські солдати перекрили дороги. Учора були напади на них. Ми ледве врятувалися від БТРа. Як звичайно, обстріляли пост, де пам’ятник Трьом героям. У цей момент я й мама їхали з ринку в переповненому автобусі. Бачимо: зовсім не дорогою, а бульваром, де йдуть перехожі, мчить біла машина. А за нею, як у фільмі, женеться БТР! Гармату наводить, цілиться! Напевне, зараз їхні товариші на посту загинули. Там — чорний дим. Нічого не видно! Машина — під гарячу руку потрапила. У ній майнули перелякана жінка та двоє дітей. Гармата за машиною так і повертається! А тут — ми! Наш автобус! Автобус повернув до них боком. Усі пасажири присіли, сховались одне за одного. Наче це від снаряда врятує! Машина різко повернула і мало не потрапила під наш автобус. Проскочила спереду. Врізалась у паркан пологового будинку. Що було далі — не знаю.

Ми, мало не перевернувшись в автобусі, промчали повз, тому що водій збільшив швидкість і поїхав (матюкаючись і молячись одночасно) не своїм маршрутом.

Сьогодні я з однокласником ішла зі школи, а російських солдатів уздовж дороги штук сто! Час 12.00! Російські військові кричать нам:

— Швидко! Дуже швидко! Дорога прострілюється!

А мені цю трасу треба переходити. Кулі свистять! Біжимо з однокласником Дені зигзагами. Він узявся мене провести. Мій однокласник побоювався, що солдати можуть мене скривдити. Сам він живе в нижніх будинках. Йому потрібно знову перебігти дорогу, щоб повернутись!

— Вашу мать! — уперше в житті вилаялась я, перебігаючи шосе під свист куль.

Для безпеки ми пішли дворами.

— Посидиш у нас? — запропонувала я. — Поки «червоні» й «білі» відстріляються і розійдуться.

Дені сказав, що не може:

— Сестра пішла додому, а я — ні. Мама чує постріли. Хвилюється!

Ще солідно додав, що не боїться. Помолиться й перебіжить назад. Я стояла і дивилась, як він іде. А коли Дені був на середині траси, я прочитала коротку молитву на його захист.

Події в місті за останні дні. Два дні тому горіли відразу два БТРи та машина «Урал». Місце дії — зупинка «Ділова», неподалік лікарні № 9. Щоб помститися, військові повністю знесли житловий будинок! Будинок, на біду, був недалеко від місця трагедії. З мешканців ніхто не загинув, їх було мало. Встигли повискакувати! На зупинці «Електроприлад» обстріляли автобус зі звичайними пасажирами. Убитих немає. Багато поранених. Військові вибачились. У районі «Мінутки» вчора був бій. З гармат обстріляли житловий будинок. Загинули маленькі діти. Їх замкнула мати, яка пішла на роботу.

Солдатів убивають багато разів на день, у різних районах міста, потім завжди страждають мирні жителі. Тільки й чекаєш, що потрапиш під вибух або у вуличний бій. Рівно чотири дні тому стався бій у центрі міста, біля тунелю. Снаряди летіли туди з інших постів, у вигляді підтримки, за принципом: «Хоч кудись, але влучимо!» Я і мама торгували на ринку, а снаряди й міни летіли над нами. Куди побіжиш від снаряда? Краще на місці стояти.

Уже 12 днів я дотримуюсь Урази.

Патошка-Будур

18.12.

Учора, тільки ми проїхали, вибухнув уазик на базарі. Стали мінами начиняти порожні машини! Тепер якщо бачиш: стоїть транспорт без водія й без пасажирів — обминай!

Стріляли й поранили двох чеченців-ґантамировців, обидва живі. Відвезли до лікарні. Убили одного солдата. Додатково, я чула, підірвали БТР. Надвечір військові оточили ринок! Я йду до школи!

22.12.

Військові обстріляли центр Ґрозного. Люди говорили, що поранило дітей і хтось загинув зі школи № 8. Снаряди вибухнули на вулиці, біля школи. Діти щойно вийшли!