595 днів совєтським вязнем - Іван Німчук

diasporiana. org. ua

Торонто, Онт., 1950.

Видавництво і Друкарня ОО. Василіян в Торонті, Онт.

Війна висить у повітрі. — Що нам робити?

— Загальна мобілізація в Польщі. — Війна почалася! — Німецькі налети. — Нагінка на українців. — Німці облягають Львів. — «Діло» на позиції. — Чим Польща зачала і закінчила своє панування на наших землях.

Літні місяці 1939 року були гарячі. Все вказувало на те, що зближається велика буря. Прилучивши до Німеччини без одного вистрілу промислову Саарщину, цілу 7-міліонову Австрію, великі шматки Чехословаччини, а незабаром усі чеські краї, з чим звязаний великий зрив-тріюмф і швидко потім повний трагізму кінець самостійної Карпатської України, — Гітлер забрав ще від Литви її єдиний порт Клайпеду (Мемель) і готувався до скоку на Польщу. Ошоломлений своїми безприкладними успіхами, він уважав, що Німеччині за тісно навіть у її тодішніх, вже й так сильно поширених, границях. Не зважаючи на пакт неаґресії, а радше пакт приязні з Польщею, що проіснував кілька років (від 1934 р.), Гітлер не хотів тепер погодитися не то з існуванням польського коридору, який розділяв Німеччину на дві частини, але з існуванням Польщі взагалі. Війна висіла в повітрі.

В таких обставинах скликано до Львова з’їзд Ширшого Народнього Комітету Українського Національно-Демократичного Обєднання, що на його наради спрямовані були очі не тільки всього українського громадянства, але, можна сказати, й цілої Польщі. Як і можна було сподіватися, зїзд вирішив одноголосно, що в сподіванім німецько-польськім воєннім конфлікті український нарід виконає льояльно свій обовязок супроти польської держави. Обидві найбільш зацікавлені сторони, українська і польська, відітхнули після того з полегшою: українці, без уваги на політично-партійну приналежність, відітхнули тому, що така заява провідної політичної партії забезпечувала український нарід на випадок війни — як усім здавалося — від репресій польського уряду і польської вулиці; поляки, зокрема урядові чинники, були вдоволені тому, бо така ухвала скріпляла їх позиції і давала надію на те, що міліони українців стануть у війні з Німеччиною по стороні Польщі. Що ж до Німеччини, то вона розуміла таку українську ухвалу напевно дуже добре: адже під боком німецького уряду і за його виразними вказівками німецька меншість у Польщі деклярувала постійно й виразно впродовж 20 років свою льояльність до польської держави, а німецькі посли у варшавському соймі не важились ніколи голосувати проти бюджету, щоб не впала на них — Боже борони! — тінь нельояльности до Польщі. Яке ж було справжнє наставлення німців, що жили в Польщі, показали вже перші дні війни, а ще краще пізніші воєнні роки.

В такій напруженій атмосфері відповідальні українські чинники застановлялися нераз над тим, що нам усім робити на той випадок, коли Польща війну з Німеччиною програє (в чому ніхто не сумнівався) і західноукраїнські землі внаслідок такої чи іншої воєнно-політичної констеляції стануть здобичю Союзу Соціялістичних Совєтських Республік. Пам’ятаю, що на цю тему говорили ми ширше також у редакції «Діла» ще тоді, коли Сталін на 11. з’їзді комуністичної партії склав відому заяву в справі Карпатської України. Пізніше верталися ми нераз до цієї теми, зокрема ж часто порушували її в тих днях і тижнях, що попереджали вибух німецько-польської війни. Очевидно — якогось ясно окресленого рішення в цій справі ніхто не приймав, але, памятаю, загальний погляд був такий, що всім тим громадянам, які нічим не заангажовані у протибольшевицькій роботі, слід залишатись на місцях, разом з усією народньою масою. Що ж би та маса — говорилося — сказала, якби так її провідники покинули рідний край і залишили її саму на поталу большевикам? І як би такий виїзд інтелігенції на захід використали потім большевики!?

Місяць серпень 1939 р. застав редакцію «Діла» у вакаційному складі. На відпустці були три члени редакції, між ними й ред. Іван Кедрин-Рудницький[1], з яким я в останніх чотирьох роках існування «Діла» (1935-1939) вів її його редакцію. Він писав нам з гір безтурботні листи й ніяк не хотів вірити у війну, що над нами висіла. Тимчасом Гітлер виголошував одну войовничу промову за другою і ставив просто з дня на день щораз більші вимоги до свого недавнього союзника. Заметушилась і Польща, посипались відповіді міністра закордонних справ Бека, ставало щораз гарячіше. А на який тиждень перед вибухом війни стали вертатися масово до своїх урядів, бюр та крамниць львівські відпустковці. Приїхав, не докінчивши відпустки, і ред. Кедрин, а за ним і інші члени редакції.

В дні 30 серпня проголосила Польща загальну мобілізацію. Звідусіль сунули лави молодих резервістів до Львова, де був осідок команди корпусу. Зароїлися від молодих людей всі касарні, парки, площі, вулиці галицької столиці. Впадало в очі, що мобілізація не проходить справно: бракувало військового виряду і навіть постелі й білизни для лікарень, що їх вже з першим днем війни треба було збирати між цивільним населенням. Тисячі резервістів мучились по кілька днів, заки дістали потрібне обмундурування. І ще одно цікаве явище: навіть у такій хвилині не було довіря до військових старшин української народности (яких було зрештою дуже мало), бо не всі українські інтелігенти в польській армії дістали мобілізаційні картки. Це відносилось, очевидно, до старшин у резерві, бо українців до активної служби в польській армії не приймали зовсім (поза кількома емігрантами з колишньої Армії УНР).

В пятницю 1. вересня вже вдосвіта ескадри німецького летунства збомбардували численні польські стратегічні обєкти й летовища, в тому числі й летовище у Скнилові коло Львова. Ранком того дня мешканці Львова довідалися з радіо про те, що Німеччина напала на Польщу. Отже війна почалася! Не помогли нічогег зусилля англійських і французьких державних мужів і спроба Мусолінія посередничити в назріваючому конфлікті. Не поміг і голос Папи. Почалася війна, що поширилася згодом на ввесь світ і закінчилася щойно 8. травня 1945 р., та й то тільки формально. Та війна, що коштувала людство десятки міліонів жертв убитими, каліками, бездомними, і мільярди долярів майна. Цікаво, чи тоді хто-небудь у світі уявляв собі її страшні наслідки?

Перший