"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

Пожежна команда примчала швидко. Вона без особливих труднощів збила полум’я, що шугало на місці вибуху, і знайшла мертвого, обгорілого Федорчука. Через кілька хвилин його привезли в лікарню, і тут з’ясувалося, що він ще живий.

У лікарню приїхав Релінк.

— Навряд чи він опритомніє, — сказав йому лікар. — Він не тільки обгорів, у нього вирвані нутрощі.

Те, що Релінк побачив на ліжку, жахнуло навіть його, і він зрозумів, що ця обвуглена людина не заговорить, але розпорядився зробити йому укол.

Після уколу Федорчук трохи розплющив страшні, обгорілі очі, ледь помітно ворухнувся і вмер.

Релінк вернувся в гестапо, куди вже привели обох напарників Федорчука і трьох солдатів військової охорони. До світанку Релінк всіма засобами намагався добитися від них доказів, що загиблий був диверсант, але обидва категорично відкидали цю думку. Вони наполягали, що Федорчук найсумлінніший робітник зміни, а коли він бував старшим по чергуванню, то суворішого за нього не знайдеш — всю ніч ганяє по базі перевіряти те, що вже сто разів перевірено. Вони висловили припущення, що Федорчук наступив на підкинуту кимось міну. Солдати зовсім нічого не могли сказати — вони охороняли базу ззовні.

На всяк випадок Релінк відправив охоронників у тюрму, а солдатів — у військову комендатуру. Йому було ясно: вчинено диверсію, і наскільки вона вдалась не має ніякого значення. Місто про неї вже знає, а саме в цьому і є найнеприємніші її наслідки.

Над ранок Релінк записав у своєму щоденнику.

«Це незбагненно — після всього, що ми зробили, вони ще існують і діють! Невже всі наші зусилля даремні?..»

З невдалого походу до партизанів повернулись усі. І, незважаючи на величезні труднощі, всім пощастило знову зачепитись у місті. Багато зробила для цього Зіна Димко. Довідки, які вона роздобула на біржі праці, перший час буквально рятували людей. Сергій Димко влаштувався в пожежну команду. Ковальову вдалося вернутись на залізницю, і тепер він був вантажником на товарній станції. Дем’янов скористався своїм колишнім знайомством з українськими націоналістами, і ті допомогли йому стати на роботу в будівельно-ремонтній конторі. Єгор Назаров найнявся робітником сцени в театр. І тільки Григоренко поки що лишався невлаштований і переховувався то в Димка, то в Дем’янова.

Знову налагоджувалася взаємодія з підпільниками, які, незважаючи на тяжкі втрати, вели боротьбу. У Шрагіна складалося відчуття, що група вже пережила важкий кризис і почала немов новий етап своєї бойової діяльності. Тоді він і сказав Федорчуку «добре».

Диверсія не вийшла. Федорчук загинув. Минуло кілька днів, а про його долю нічого не було відомо. Живий він чи попав до рук СД? Через два дні після диверсії арештували Юлю. За їхнім будинком встановили спостереження. Це давало підставу припускати, що СД знає, хто такий Федорчук, і тому хоче виявити всі його зв’язки.

Шрагін був певен, що кати не почують од Федорчука ні слова, але не міг не побоюватись за Юлю. Крім усього, одеські товариші знали тільки адресу Федорчука, і 12 листопада від них має прийти зв’язковий.

Шрагін вирішив, що насамперед повинен зробити тільки одне — перехопити одеського зв’язкового і переадресувати його до Величка. Для цього він вирішив послати Величка в Одесу до Андрія Прокоповича. На 7 листопада припав холодний, похмурий день. З низького брудного неба сипав сніг, а коли з затоки подув вогкий вітер, сніг перетворився на косо летючий злий дощ.

У цей день Величко відспівував на кладовищі небіжчика, і Шрагін прийшов на похорон. Коли родичі похованого розійшлися, вони сіли на лавку біля сусідньої могили і ретельно обговорили план подорожі до Одеси…

Сірий дощ заштрихував чорну постать Величка, що віддалялася. Коли він уже зник за поворотом, Шрагін встав і повільно рушив по алеї. Раптом він зупинився, вражений тим, що почув. Десь зовсім поряд чоловічий голос виразно промовив:

— Поздоровляю тебе, Аню, з нашим святом Жовтня.

Шрагін побачив літнього чоловіка без головного убору, що стояв за маленькою ялинкою. Біля нього нікого не було. Чоловік відчув, що на нього дивляться, і оглянувся. Побачивши Шрагіна, він не виявив ні переляку, ні навіть збентеження.

— Здрастуйте, — сказав він голосно.

— Здрастуйте, — відповів Шрагін і підійшов до нього. — З ким це ви тут розмовляєте?

Чоловік усміхнувся.

— Коли я йшов сюди, то бачив, що ви з живим попом розмовляли. А в мене немає можливості поговорити з живими, то я з своєю покійною дружиною… — Видно було, що він добре випив. — Ви що ж, неначе тут сповідались?

— Неначе навпаки, — усміхнувся Шрагін. — Піп мені сповідався. Я, як і ви, прийшов сюди своїх стареньких провідати, а він причепився до мене та й ну нарікати на свою тяжку долю.

— Ото у нього тяжка доля! Тяжко тим, хто вірив у його боженьку, і в нього заодно, оцим — так.

— Але ж ви самі, я бачу, вірите в загробне життя? — сказав Шрагін.

— А з чим же мені її поздоровляти? — анітрохи не бентежачись, запитав чоловік. — Вона ж нових німецьких свят не знає. Сподобилось умерти на другий день, як німці в місто прийшли. От вашому попові з святами лафа. Він як дзвонив у дзвони на святці, так і дзвонить. А віруючі — є німець чи нема — носять йому яєчка, сальце, хлібець, — чоловік раптом проникливо глянув на Шрагіна і сказав: — Ви, я бачу, теж ситенький, а вас хто годує?

— Викручуюсь,