Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
У цих кількох словах Соколине Око дав, власне, непоганий опис краєвиду, що розстилався перед ними. Річка то вужчала, пробиваючи собі дорогу між скель, а то широко розливалася рівниною, утворюючи де-не-де щось наче ставки. Повсюди на її берегах стриміли рештки загиблих дерев у різних стадіях гниття. Стовбури одних уже геть спорохніли, а інші ще тільки недавно були позбавлені кори, цієї шорсткої одежини, що таємничо криє в собі джерело життя. Місцями видніли повалені стовбури — довгі, низькі й замшілі, наче надгробки давно зниклих поколінь дерев.
До всіх цих деталей розвідник приглядався з таким надзвичайним інтересом, як, мабуть, ніколи раніш. Він-бо знав, що до селища гуронів вище по річці вже менше як півмилі лишилось, і, побоюючись засідки, непокоївся, що не завважує жодної признаки ворога. Раз чи два розвідника поривало кинути загін упрост на селище, спробувати несподіванкою здобути перемогу, але зараз же досвід остерігав його перед небезпечністю такого заходу. Тоді він у болісній непевності наслухався до відголосів з того місця, де мав бути Анкес. Але нічого й звідти не чулося, тільки зітхав вітер, що почав рвучко подувати над лісом, звістуючи бурю. Врешті, здавшись більше на незвичайну свою нетерплячку, а не на голос розуму, розвідник вирішив діяти: вийшовши з прикриття, обережною, але певною ходою рушити всім загоном проти води.
Увесь цей час розвідник стояв, схований за великим кущем, а вояки залягли в ущелині, через яку протікав бічний потік. Та тільки-но пролунав його тихий, хоч виразний сигнал, як індіяни, немов темні привиди, видерлися на берег і мовчки згромадились коло розвідника. Показавши їм напрямок, Соколине Око виступив перший, а за ним подалися делавари, ступаючи йому в самий слід. І якби не Гейворд з Девідом, на землі зостався б відбиток тільки однієї ноги.
Але не встиг ще весь загін вийти на відкрите місце, як ззаду почувся випал з доброго десятка рушниць. Один делавар високо підскочив у повітря, мов поранений олень, і простерся мертвий на землі.
— Оцього я й боявся! — вигукнув розвідник по-англійському і зараз же додав мовою делаварів — До сховку й відстрілюймось!
На цей наказ делавари сипонули врозбіг так хутко, що Гейворд і не зогледівся, як їх тільки двоє з Девідом лишилося стояти. На щастя, гурони відійшли й вогонь припинився. Однак такий стан тривав недовго, бо розвідник сміливо кинувся вперед, перебігаючи від дерева до дерева й стріляючи по ворогові, що звільна відступав.
Виглядало на те, що загін гуронів вельми нечисленний. Але поступово, в міру як вони відходили на свою територію, до них долучалися ще одноплемінці, і врешті сила їхнього вогню стала впорівень із вогневі делаварів. Гейворд, криючись за прикладом індіянських вояків, раз у раз стріляв із своєї рушниці. Бій розходився не в жарт і з перемінним успіхом. Поранених було мало, бо супротивники вміло ховалися поза деревами і вихилялися звідти, тільки щоб націлитись і пальнути. Щодалі справи оберталися не на користь Соколиному Окові з делаварами. Розвідник завважив це, та не знав, як лихові зарадити. Він розумів, що відступати небезпечніше, аніж тривати на місці, але бачив і те, що гурони обходять делаварів збоку, не даючи їм змоги переховуватись за деревами, а відтак і стріляти. У цю скрутну хвилю, коли видавалося, що трохи не ціле вороже плем'я їх оточує, раптом під склепінням лісу прокотилась луна войовничих криків та гримоти пострілів з того місця, де був Анкес, — тобто з долини.
Цей напад одразу приніс полегкість розвідникові з товаришами. Спостерігши рух його загону, гурони тут не далися заскочити себе зненацька, натомість там, де бився молодий могіканин, вони не зорієнтувалися в числі ворожих вояків та в їхніх замірах і виставили надто малу свою силу. Слушність такої гадки підтверджувало як те, що бій швидко пересувався вгору до гуронського селища, так і те, що натиск на розвідників загін різко послабшав. Чимало гуронів було, очевидно, перекинуто на ту ділянку, яка виявилась тепер найважливішою.
Запалюючи своїх людей словом і прикладом, Соколине Око порушив загін уперед.
Наступ у такому примітивному бою полягав у тому, щоб перебігати від прикриття до прикриття все ближче до ворога. Делавари так і вчинили, і не без успіху. Гурони мусили відступити, бій пересунувсь у глиб лісу. В заростях гуронам легше було ховатись, отож запекла боротьба затягувалася надовше, а наслідок її все лишався непевний. Делаварам знов стало сутужно, поранених у них побільшало, хоч упасти ніхто ще не впав.
В цю скрутну хвилю Соколине Око спромігся прослизнути до того самого дерева, що правило за прикриття Гейвордові. Більшість його вояків була неподалік, трохи по праву руч, і завзято, хоч і намарне, обстрілювала прихованого ворога.
— Ви ще юнак, майоре, — мовив розвідник і, поставивши «оленебоя» на землю, тяжко сперся на його дуло. — І, можливо, вам доведеться колись вести ціле військо проти цих гемонських мінгів. Так оце вам нагода бачити всю індіянську тактику. Метка рука, швидке око й добре укриття — ось що в ній головне. Ну, а от коли б ви мали з собою роту американських королівських стрільців, як би ви ними тут розпорядилися?
— Багнет проклав би дорогу.
— Атож, з погляду білої людини ви маєте слушність. Але в такій глушині доводиться передусім заощаджувати людей. Звісно, кінь, — провадив далі — розвідник, задумливо похитуючи головою, — кінь, хоч як це прикро, стане рано чи пізно вирішальною силою в таких боях. Тварини вправніші за людей, і зрештою нам таки доведеться вдатися до коней. Щоб підковане копито притисло мокасин червоношкірого і, раз вистріливши, він не мав змоги наладжувати рушницю вдруге.
— На цю тему краще поговоримо іншим разом, — озвався Данкен. — Чи ми будемо нападати?
— Я не бачу нічого поганого в тому, щоб у вільну хвилину розважити над дечим корисним, — відказав розвідник. — Що ж до атаки, то вона мені не дуже до смаку — завше-бо треба два-три скальпи віддати. А проте, — додав він, нахиляючи голову й наслухаючись до відгомону далекого бою, — коли хочемо стати в помочі Анкесові, цих негідників мусимо відкинути.
Обернувшись, він владним і рішучим тоном гукнув щось до делаварів їхньою рідною мовою, йому відповіли радісним криком і на даний знак усі вояки, хутко вибігли з-поза дерев, які їм правили за захисток. Видовище стількох темних постатей, що дружно вихопилися бігти, спричинило
