Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін

Тиняючись із Смагіним, Марков випадково зустрів колишнього крамовця, якому пощастило втекти з ЧК. Крамовець був одним з тих, кого захопив Олексій під час серпневого рейду… Від вірних людей Марков знав, що відбулося в Олешках. Пригадуючи події дворічної давності, він почав розуміти, що Олексій Михальов і тоді вже був причетний до несподіваного викриття фон-Гревеніц і її страти напередодні німецького наступу.

Бажання поквитатися з цим чекістом за Діну, за Крамова, за Гревеніц, за його, Маркова, ганьбу було в ньому сильніше від обережності. Ні, в Херсоні він неодмінно побуває!..

Але для цього треба набратись терпіння і протриматися ще хоча б кілька місяців. Робити це із Смагіним ставало дедалі важче. Від Філімонова можна втекти, поводити за ніс червоних ще довгий час, але від селян не втечеш! Смагіни втратили популярність серед місцевого населення. Про це свідчила засада в селі, яке вважалося цілком надійним. Тепер під ними загориться земля!..

Вітер навалювався на хату. Дощ шумів у солом'яній покрівлі. Марков лежав у темній кімнаті на широкому сімейному ліжку, яким поступився йому гостинний Матуленко, і пригадував тайники, де можна сховатися. Він згадав якусь добру офіцерську вдову, що тримала крамничку в Бобровому Куті, згадав ветеринарного фельдшера, який живе у Снігурівці, пригадав ще декого, хто, можливо, не відмовить йому в притулку, коли виникне потреба…

За стіною кректала і охала хвора на ревматизм теща Матуленка. Сам староста з дружиною і дочкою — товстою некрасивою дівкою з прищавими щоками — пішов бенкетувати до Смагіна. Марков радів цьому: хоч з розмовами не пристають — що буде, та чи скоро скінчиться, та як обернеться…

Вдалині гримнули постріли. Марков прислухався. Розгулялись! Без стрілянини не минає жодна п'янка Григорія Смагіна. Хоч би сьогодні утримався: село лякає. І так люди вовками дивляться!..

Постріли незабаром припинилися. Марков довго лежав із заплющеними очима, поки не почав дрімати. Він прокинувся від того, що хтось увійшов у хату.

— Це ти, Прохоровичу? — спитав він. — Я… — відповів Матуленко.

Він був не сам. З ним, мабуть, прийшов хтось із смагінців: Марков почув стукіт підкованих каблуків по земляній долівці.

— Хто там з тобою?

— Свої… — сказав Матуленко після невеликої паузи. — Григорій Володимирович до тебе прислав…

— Хай ідуть сюди.

Увійшли троє. Матуленко вніс за ними лампу. Коли світло впало на того, хто стояв найближче до ліжка, Марков скрикнув і засунув руку під подушку. Перед ним був Олексій Михальов.

— Підніми руки, — глухо сказав він. — Не шукай нагана, вб'ю на місці!..

Марков підняв руки.

— Відійди од ліжка.

— Не можу. Нога…

— Зможеш. Відійди!

Марков підвівся і, хапаючись за стіну, відійшов од ліжка.

Олексій дістав з-під подушки маузер і передав його Феді Фоміну. Ногою відсунув табурет, на якому лежали гранати і шабля.

— Одягайся! — наказав він і кинув Маркову одяг, струснувши його, щоб переконатися, чи немає зброї.

Марков, нахилившись, повільно натягнув штани. Він боявся підвести обличчя, боявся зустрітися поглядом з чекістами і прочитати в їх очах підтвердження того, що раптом виразно уявилось йому: зараз вони вийдуть із цієї чистої і теплої хати, і там, під дощем, де-небудь посеред дороги, що потопає в грязюці, пролунає за спиною постріл… Чи почує він його?..

— Я йти не можу… — сухим, уривчастим голосом промовив він. — Не дійду я…

— Нічого, тут близько, — відповів Олексій.

Це був вирок, кінець…

— Не можу я! — повторив Марков. — Не треба…

Олексій зрозумів, що робиться в душі цієї людини.

— Не бійся! — сказав він. — У Херсон поїдеш, судитимуть.

Марков швидко підвів голову.

— Правда? Значить, ще не зараз?.. — Він з надією подивився на чекіста, що стояв перед ним.

Це був той самий Олексій Михальов, скромний «писар», якого так «вдало» завербувала колись Діна Федосова. Маркову здалося, що він лише тепер бачить його по-справжньому.

Він ніколи раніше не помічав у цій людині напруженої суворої зібраності і пильного невблаганного блиску в зіницях, немов у їх прозорій глибині мерехтіли холодні лусочки слюди…

Вранці ховали Марусю.

Місце вибрали за селом, на пагорку, під високою акацією, щоб повесні розпускала вона над Марусею свій білий цвіт.

Було видно з пагорка степ, широку родючу українську землю.

Розстріляли по обоймі під час прощальних залпів.

А через годину потягнувся з села довгий обоз. На возах сиділи зв'язані смагінці.

Олексій далеко випередив своїх. Їхав сам, думав. Думки були сумні і урочисті. Нема Паитюшки, Воронька… І Марусі нема. І багато ще в степу безіменних могил… Чи збережуться вони, чи коли-небудь їх зорють під хліба?.. Не в могилах справа. В пам'яті людей лишаться ті, хто похований в них, хто віддав себе за цю землю, за хліба, що виростуть на ній, за нове життя. Вони лишаться назавжди!.. Треба тільки до кінця довести справу, заради якої не шкодували вони ні життя свого, ні молодості, якій беззавітно віддали все, що мали…

1957 р.

Обшукати все, мерщій! (нім.)