Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– Атож, – притакнув капітан. – Я звелів вам говорити, бо не хотів, щоб упізнали мій ледь помітний акцент. Я вже зрозумів, що тут сталося: герцог був би послав навздогін за вами наших хлопців, але ні в якому разі не блакитних. Одначе з брами виїхали блакитні. Ergo…[99]

– Ergo, даємо драла, – докинув Петр.

Слід зазначити, що це він, на втіху капітанові, докинув по-французькому, зворотом не менш грубим, – foutons le camp.

І справді, капітана це потішило.

– Слушно, foutons le camp, – погодився він. – Здасться, нічого кращого в цій ситуації не придумаєш. Але куди?

– Ясна річ, до Рима, де зараз герцогиня зі свосю дочкою, – сказав Петр. – Їхній господар, кардинал Тіначчо, герцогів кузен, дуже впливова особа, і з його допомогою ми виб’ємо брами Страмби й схопимо за комір Джованні Гамбаріні.

– Я з великим нетерпінням чекаю цього, – відгукнувся капітан. – Я поквитаюся з ним за того покруча від осла й верблюда, і за того ідіота, і за інші ваші люб’язності, які з його вини мені довелося проковтнути.

– А я за підлого негідника, зрадника і бридку тварюку, – зазначив Петр.

– А може, нам не треба нічого ковтати, а самим розквитатися один з одним? – запропонував капітан з запитальною інтонацією в голосі.

Петр здивовано звів брови.

– А навіщо? – запитав він.

– Боюся, що це справді справа нашої честі, – відповів капітан.

– Але чому?

– Як на мене, я висловився цілком зрозуміло, – мовив капітан. – Ідеться про нашу честь. Ми взаємно образили один одного, а такі образи можна змити лише кров’ю.

– Ви справді маєте мене за підлого негідника, зрадника й бридку тварюку? – запитав Петр.

– Ні, не маю, – відповів капітан, – але я висловився саме так.

– У такому разі вибачтесь, якщо, по-вашому, це так серйозно, – мовив Петр.

– Спершу вибачтесь ви за осла й ідіота, бо ви молодші за мене, – не здавався капітан.

– Гаразд, я вибачаюсь перед вами, і по всьому, – сказав Петр.

– Ні, не по всьому, – заперечив капітан. – Кодекс рицарської честі вимагає, щоб вибачення було висловлено зі смиренням і без будь-яких застережень. Певна річ, той, хто вибачається, в такий спосіб завдає шкоди своїй честі.

– Ідіть ви до бісової матері з цією своєю честю, – розсердився Петр.

Навіть у темряві було видно, як капітан розпростав плечі й надувся.

– Мосьє, такого мені досі ще ніхто не казав.

– Ну, то тепер ви почули це від мене, – заявив Петр, якому вже почала набридати ця суперечка. – Ви справді смішний, ви чутливіший за кавалера, в якого тільки й мови, що про честь, ви нітрохи не замислюєтесь над тим, що означає ця високоповажна честь і з чим її їдять. Схоже, що в питанні честі для вас не важить, добрий я чи поганий, а важить, хто й що про мене заявить. Нікчему мають за людину честі доти, доки хтось не назве його нікчемою; після цього він зі зброєю в руках мусить захищати свою честь; але в такій же ситуації опиняється й людина, до самих кісток порядна і чесна, яку хтось незаслужено обізвав нікчемою. Це смішно до сліз, капітане. Те, що ви справді поводилися як ідіот і що себе й мене з пістолем у руці доволокли трохи не до самого порога смерті, – про це нічого й казати, це в порядку речей, а от що я вас, розлютований цим, обізвав ідіотом, – це можна, по-вашому, змити тільки кров’ю. Колись я теж був такий – гонористий й уразливий – аж страх. Але те, що ви, літня людина, яка починає вже сивіти, гонористий й уразливий, мене, далебі, дивує.

– Я гасконець, а ми, гасконці, бідні, і єдине наше багатство – наша честь, – відповів капітан д’Обере. – І в своїй дивній апології нечесності, якої я від вас, юначе, не сподівався, ви знову кілька разів зачепили мою честь. Те, що ви послали мене з моєю честю до бісової матері, – нехай. Але те, що ви заявили, буцім я фактично поводився як ідіот, а головне, що ви назвали мене літньою людиною, яка починає вже сивіти, – цього я вам не подарую.

– Ну й не даруйте, – зітхнув Петр. – Прошу, я до ваших послуг. Але не зараз – зараз для цього надто темно.

– Гаразд, я вб’ю вас завтра, – погодився капітан.

Вони поїхали далі й питання честі більше не торкалися. Діставшись до місця своєї сьогоднішньої драматичної зустрічі, до розтоку, вони ще здалеку побачили жовте світло смолоскипа, яким блакитні освітлювали собі дорогу, посуваючись у напрямку узбережжя, і звернули в протилежний бік – у глиб італійського півострова, до Перуджі.

А коли сонце, що сходило, стерло сліди руху місяця і зірок, у рожевуватому серпанку вранішнього туману їхнім очам відкрився чудовий краєвид, схожий на зеленкувате море, серед якого проступали примарні острівці, оздоблені розгалуженими деревами й синюватими тінями від колон та мурів, з горами величезних валунів, справіку накопичених поганськими богами; ці голі велетні видобували їх із дна річок, струшуючи зі своїх кучерів сріблясті водяні бризки, сп’янілі від неймовірної розкоші хаотичного творення. По годині їзди повітря так очистилося й стало таким прозорим, що за цілі милі попереду можна було розгледіти кожний листочок дикого плюща, який стелився по рештках давньоримського акведука, кожну очеретину, яка росла