Острів Сріблястих чайок - Олексій Якович Огульчанський

За кілька хвилин на стежці з'явилися Борис Іванович і з ним — підліток у майці та яскравій тюбетейці. Вони несли щось важке, загорнуте в брезент.

«Мотор», — догадався Борисенко і поспішив назустріч. Підійшовши ближче, Володимир Петрович упізнав підлітка: то був хлопчик, з яким він познайомився в урочищі Гадюча Балка.

— Здрастуй, Грицьваре! Не чекав зустріти тебе, — привітав аспірант свого знайомого.

— Доброго ранку, — повільно процідив Грицьвар і ледве не випустив з рук ношу.

— Та ви, я бачу, знайомі, — здивувався завідуючий рибцехом.

— Познайомилися, — коротко відповів Володимир Петрович.

— Значить, це ви на острів, збираєтесь? — поцікавився Грицьвар.

— Я.

— Ну що ж, поїдемо, — нехотя промовив хлопець і відвів погляд.

Невеличкого човна, який рибалки називають калабухою, спільними зусиллями зіпхнули у воду. Борис Іванович одразу заходився прикріплювати до корми підвісний мотор, а Грицьвар побіг по весла. Повернувся він швидко, а слідом за хлопцем прибіг величезний і поважний чисто-білий кіт.

— Мариман завітав, — побачивши кота, усміхнувся Борис Іванович. — Ніколи не проґавить випадку побувати в морі, одчайдушний моряк.

Мариман дружньо потерся мордою об черевик аспіранта, подивився на нього оранжевими, як у сови, очима, потім легко стрибнув у човен і примостився там на носі, мов капітан на містку.

Нарешті, все готово, Борисенко, а за ним і Грицьвар сіли в човен. Хлопець завів мотор.

— Щасливого плавання, — гукнув на прощання Борис Іванович. — Не затримуйтесь. За нашими рибальськими прикметами — широка задме, — почув аспірант крізь стрекіт мотора.

Калабуха швидко віддалялась од берега. Грицьвар сидів біля мотора і, тримаючи кермо в правій руці, спрямовував легеньке суденце до острова, Борисенко розташувався в центрі човна на банці. Нахилившись до Грицьвара, він крикнув:

— Широка, це що таке?

— Низовий вітер, — лаконічно відповів Грицьвар. Йому не дуже подобалася поїздка з людиною, яка, дивись, незабаром переловить усіх галагазок у Гадючій Балці. Але завдання Бориса Івановича він виконував точно.

Коли калабуха була вже майже напівдорозі до острова, Мариман, що сидів досі спокійно, захвилювався. Він нявкає і метався по човну як навіжений. Грицьвар розуміюче посміхнувся і заглушив мотор.

— Знаю, що тобі треба, старий волоцюго… Бичків тут ловлять, — ласкаво промовив хлопець.

Він дістав з-під корми вудку-бичколовку, невелику паличку з намотаним шнуром. Потім вийняв з консервної банки черв'яка. За півхвилини в руках юного рибалки вже тріпотів рудий, головатий бичок.

Мариман жадібно з'їв двох бичків, третього лишив про запас. Знову заторохкотів мотор. Човен плив до острова, низькі піщані мілини якого тепер уже можна було розгледіти неозброєним оком.

Кривий Дзендзик — зовсім маленький острів, не більше кілометра довжиною і 200–300 метрів завширшки. Своєю формою він був схожий на квасолину. Там, де кінці острова загиналися, розташувалася бухточка. До неї і причалили наші мандрівники. Коли вони вийшли на пологу піщану мілину, Борисенко побачив, що тут досить часто зупиняються рибалки. Про це красномовно свідчило все — розкидані іржаві банки з-під консервів, пляшки, сліди багаття і пірамідки грузил для сіток, зроблені з шматків звичайної цегли.

Володимир Петрович одразу попрямував у глибину острова, а Грицьвар лишився біля човна.

Знайомство з островом аспірант почав з піщаної дюни, вкритої кармінно-червоними хащами соковитого солеросу трав'янистого[4]. Зрідка траплялися тут крихітні болітця, навколо яких ріс рідкий, захирілий очерет. На піску снувало безліч спритних, чорнолобих куличків-зуйків. Ці маленькі пташки навіть не намагаються зробити якусь ямку для гнізда, вони несуть яйця прямо в пісок. Причому їх важко навіть помітити, бо вони такого ж кольору, як і пісок.

Володимир Петрович ішов дуже обережно, його цікавили гнізда крячок і особливо сріблястих чайок, але їх майже не було. А ті, що подекуди траплялися, були кимось розорені, і тільки в деяких лежало по одному яйцю.

«Що трапилось, де поділися птахи? Хто тут ходить? — думав Володимир Петрович. — Адже час такий, коли у чайок повинні бути чималі пташенята».

Весь острів уздовж і впоперек був усіяний слідами, ніби тут ходив хтось кривий і незграбний.

Навкруги панувала надзвичайна, гнітюча тиша. Не чути було звичайного гамору і крику птахів. Тільки зрідка чайки злякано пролітали над островом і зникали десь у відкритому морі.

Острів не справдив надій Борисенка. По суті, тут нічого було робити. Стомлений і похмурий, повернувся він у бухту.

— Обідати сідайте, — стримано запросив його Грицьвар.

Володимир Петрович проголодався і не примусив хлопця повторювати запрошення. Він сів біля столика, який уміло склав Грицьвар з рибальських грузил. Хлопець поставив перед ним сковорідку з яєчнею.

«Знову яєчня! У цих краях, напевно, їдять тільки яйця», — мимохіть подумав аспірант і поклав на кусень хліба ароматну традиційну їжу бичководців. Їв з апетитом, і раптом біля вогнища, де з чимось порався Грицьвар, помітив гірку шкаралупин з яєць… чайок. Страшна догадка блискавично пронизала аспіранта, він повільно підійшов до вогнища і впевнився, що не помилився — це справді були шкаралупи з яєць сріблястих чайок.