Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Жайворонок міг би бути ще розумнішим, та великий мозок теж не дається задарма. Як і в інших заходах безпеки, часто доходить до моменту, коли витрати перевищують доходи. Взаємодія між обманом та його викриттям часто змушує задуматися про те, що ж таки було первинним: інтелект чи хитрість, ставить питання на кшталт: «яйце-чи-зозуля»? Але взаємодія між ними існує, вона здається доволі очевидною і не обмежується лише прикладом птахів. Дослідження приматів показало, що відносна величина кори головного мозку, так званий соціальний мозок, співмірна кількості тактичних обманів його власника, а величина кори головного мозку є важливим показником інтелекту. Інакше кажучи, що більший інтелект у тварини, то краще вона обманює, і навпаки: обман є ознакою кмітливості.
Військова магія
Наприкінці мого візиту в Науково-дослідний інститут оборони Мортен Сьодерблом веде мене до підвалу, де показує маскувальну сітку. Вона сіро-коричнева, всіяна клапанами у формі півмісяця. Завдяки 3D-структурі матеріал легко змінює температуру, залежно від навколишніх умов. Він показує мені ще одну сітку, ця з протирадарними властивостями. Це, безсумнівно, передові технології, але після черевиків для альпінізму та радіолокаторів я очікував побачити щось більше. Я трішки змінюю свою думку, коли Мортен показує мені цю саму стару сітку в дії на фото. Там я бачу стару військову вантажівку, припарковану на узбіччі лісової дороги, та ще кілька на парковці поблизу. У місці, на яке він показує, я не бачу ніякого транспортного засобу чи сітки, скільки не вдивлявся б. Але Мортен запевняє мене, що насправді там у зелені стоїть схожий транспорт.
– Тут їм дуже вміло вдалося підібрати відповідне тло, – каже він.
Кожне застосування камуфляжу потребує ретельного планування та врахування довкілля. На відкритій місцевості застосовуються інші прийоми, ніж в лісових хащах чи на гірських вершинах, і так було завжди. За багато років змінилося лише те, від чого чи кого потрібно ховатися. Раніше для маскування достатньо було підібрати відповідний колір, аби обманути людське око. Та після винайдення фотоплівки, чутливої до інфрачервоного випромінювання, та сенсорів з’явилася можливість фіксувати випромінювання за межами людського спектра. Хлорофіл в деревах та рослинах дає випромінювання, наближене до інфрачервоного, і якщо поглянути на старі уніформи чи камуфляжний одяг (придбаний в H&M) через інфрачервоний сенсор, на тлі він здаватиметься темним. Тому сучасні військові матеріали вдосконалені так, щоб імітувати навколишнє середовище навіть в проявах, які ми не бачимо, наприклад, теплове випромінювання та ультрафіолет.
Сьодерблом сам брав участь у розробці стелс-човнів, які мають низьку видимість для радарів. Та все ж він наголошує, що якими б прогресивними не були сенсорні технології та камуфляж, за всім цим залишається все ж фактор людини, яка сидить перед екраном, де всі зафіксовані сигнали закодовані в щось, що може вловити людське око, чи що, як він каже, «перекладене на людську мову». Іноді навіть найсучасніші технології не можуть нічим зарадити.
– У «день Д» під час Другої світової війни, коли союзницькі сили перейшли до морського наступу, німецький радар зафіксував тисячі човнів, що на екрані виглядали як велика пляма, тож люди вирішили, що має бути якась помилка – очевидний збій радіолокаційного приймача. І схожі приклади можемо простежити у випадку Перл-Гарбора та цілої низки інших воєнних історій, – каже Сьодерблом. – У Боснійській війні, за підрахунками НАТО, було уражено 200 сербських танків, але виявилося, що жоден не постраждав. Усі вони були обманками.
Деякі з них були звичайними пасажирськими авто з трубами, що стирчали через лобове вікно, прикриті гілками, інші взагалі розфарбованим брезентом, натягнутим на дерев’яний каркас.
– Не надто інноваційні речі, – втручається Гайнріхен, – але в їх створення було залучено все населення. І в цьому культурна відмінність – якби війна розпочалася в Норвегії, мабуть, не до кожного громадянина постукали б у двері, аби покликати на спорудження фальшивого танка.
– Навіть у високотехнологічній першій війні у Перській затоці сенсори працювали не так добре, як здавалося, – розповідає Сьодерблом. – Дуже важливим завданням було знищити мобільні ракетні комплекси SCUD, що мали обстрілювати Ізраїль. А пізніше виявилося, що союзники атакували вантажівки з масивними вентиляційними трубами на даху.
Великий оптимізм 2000-х, коли ставки робилися на дистанційні війни, значною мірою розвіявся, і сьогодні знову важливо мати «людей на місцях», аби була змога оцінити, чи ціль виправдовує очікування. Незалежно від того, наскільки сучасні технології, які застосовують, врешті-решт, межі визначає наше людське сприйняття. Даніела Гайнріхен може розповісти, що нещодавно побувала на зустрічі НАТО, де потрапила на презентацію незвичного експерта – фокусника.
– У фокусників є чому повчитися, особливо їхньому розумінню того, як працює мозок. Наприклад, коли ви бачите, як чарівник прибирає якийсь предмет, контролюючи при цьому увагу публіки, аби про нього забули. Чи їхня техніка ставити запитання з передбаченими відповідями – фокусник каже, що ви можете загадати будь-яку карту, при цьому додаючи деякі застереження і коментарі, а тоді обирає відповідного глядача, жінку певного віку – і вона, своєю чергою, майже точно загадає червову даму.
Той фокусник навряд чи був нащадком славетного Маскелайна, і у нас немає жодних ґрунтовних підстав вважати, що скоро з’являться власні війська ілюзіоністів. Однак обман насамперед спрямований на створення очікування. Як у класичному трюку, коли фокусник тричі підкидає м’ячик у повітря, а на четвертий раз той зникає. Насправді м’ячик залишився в руці, але свідомість публіки настільки звикла до певної закономірності, що сама створила ілюзію. Подібно до цього й німецькі війська в Ель-Аламейні так звикли бачити фальшиві військові установки в північних районах, що й не помітили, коли їх замінили справжніми складами боєприпасів. Фокус-покус!
Під час мого візиту до Науково-дослідного інституту оборони його співробітники справили враження цілком тверезомислячих людей, яких мало хвилює вся ця картинка загадковості їхньої діяльності в очах громадськості. Однак вони свідомі свого іміджу. Після моїх відвідин ми ще тривалий час підтримували приємне листування, адже, як і заведено у схожих інституціях, вони залишили за собою право визначати рівень використання отриманої інформації, якою я мав намір поділитися. Тож мені довелося прибрати деякі технічні деталі, до чого я був цілком готовим. Однак найбільше в нашому електронному листуванні обговорювався момент, де я вдався до вільного коментаря про Джеймса Бонда
