Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
— Я пам'ятаю, коли ще був безжурним хлопцем, — мовив патріарх з характерною для похилого віку ясністю споминів, — то стояв на піщаному березі моря і бачив великого човна, з крильми, білішими, як у лебедя, і куди ширшими, ніж орлині крила. І підпливав той човен від сходу сонця…
— Ні, ні! Я не про такий далекий час кажу. Я кажу про милість, що виявив твоєму родичеві мій родич недавно, за пам'яті наймолодшого твого вояка.
— Це було тоді, як англійці билися з голландцями за мисливські грунти делаварів? У той час Таменунд був ватагом і вперше змінив лук на блискавку блідолицих…
— Ні, не тоді, — перепинила Кора ще раз, — не так давно. Я кажу про те, що сталося вчора. Ну певно ж, певно, ти не забув цього!
— Це було тільки вчора, — із зворушливим пафосом підхопив старий, — що діти ленапів панували над світом. Риба в Солоному озері, птахи, звірі, лісові мінги — всі визнавали їх за великих ватагів.
Кора розчаровано схилила голову, силкуючись подолати відчай. А потім знов підвела своє гарне лице й променисті очі і мовила голосом, не менш проникливим, ніж патріархів уже неземний голос:
— Скажи мені, чи Таменунд — батько?
З лагідною усмішкою на збляклому своєму обличчі старий глянув на дівчину із свого підвищення і, повільно обвівши очима тлум людський, відповів:
— Батько всього народу.
— Для себе я не прошу нічого, — мовила Кора далі, конвульсійно притискаючи руки до грудей і опускаючи голову так низько, аж темне й лискуче її волосся, вільно спадаючи на плечі, майже заховало розпашіле обличчя. — Як ти і твій народ, я теж відчуваю на собі прокляття своїх предків. Але онде стоїть дитя, що ніколи досі не зазнало ще небесного гніву. Це донька старого, нещасного чоловіка, дні якого вже близько кінця. Багато, дуже багато є людей, що люблять її і замилувані в ній, і вона занадто добра, занадто дорога багатьом, щоб стати жертвою цього негідника.
— Я знаю, що блідолиці горді й ненаситні. Я знаю, що вони хочуть не тільки всю землю собі підбити, але й уважають найпідлішого з білих кращим за будь-якого ватага індіянського, — повагом мовив старий Таменунд, ані гадки не маючи, що погноблена соромом дівчина трохи не до землі схилила голову. — Собаки й круки їхні пошаліли б від гавкоту й каркання, перше ніж пустили б вони жінку не такої білої шкіри, як сніг, до свого вігваму. Але нехай не хваляться занадто голосно перед лицем Маніто. Вони ввійшли до цього краю із сходу сонця, та можуть вийти із заходу. Я часто бачив, як сарана пожирає листя дерев, але щоразу навесні вони квітли знову.
— Це правда. Але чому так — цього нам не дано знати, — сказала Кора, тяжко зітхаючи, немов аж тепер приходила до тями. Вона піднесла голову, струснула назад кучму волосся і, сама з іскристими очима, що різко виділялись на смертельно блідому обличчі, мовила далі: —Однак є тут ще один з твого народу, хоч його сюди чомусь не приведено. Вислухай його, перше ніж дозволиш відійти переможному гуронові.
Помітивши, що Таменунд непевно якось роззирається, один з його супутників сказав до нього:
— Це змій, червоношкірий на службі в англійців. Ми піддамо його тортурам.
— Нехай він прийде, — наказав мудрець.
І знов Таменунд тяжко сів, а тиша запала така глибока, поки молоді вояки виконували його короткий наказ, що чути було шелест листя в навколишньому лісі під легким повівом вранішнього вітру.
РОЗДІЛ XXX
Відмовите — плюю я на законі
Тоді в Венеції безсиле право.
Де ж присуд ваш? Скажіть, чи я діждуся?
В. Шекспір, «Венеціанський купець»
Непорушна тиша тяглася кілька тривожних хвилин. Аж ось натовп сколихнувся, розступивсь і знов замкнувся, залишивши Анкеса в живому людському кільці. Очі всіх, що досі вдивлялися в риси мудреця, джерело їхнього пізнання, враз перекинулись на бранця, що його смагляву, струнку й граційну постать вони не могли не подивляти. Та самовладання юного могіканина ніщо не годне було порушити — ані увага, на нього звернена, ані доля, що його чекала. Пильно й розважливо він розглянувся навколо, однак спокійно сприймаючи і похмуру ворожість в обличчях ватагів, і допитливі дитячі погляди. Але коли нарешті гордовитий його погляд дійшов до постаті Таменунда, то тут і зупинився, наче Анкес забув геть за все інше. Повільною й безгучною ходою він виступив наперед, підійшов до самого підніжка мудрецевого і так застиг на місці, лиш очима гостро вдивлявся, поки один з ватагів мовив старому, що бранця приведено.
— Якою мовою полонянин розмовляє з Маніто? — запитав Анкеса мудрець, не розплющуючи очей.
— Як і його батьки — мовою делаварів, — одказав юнак.
Ця несподівана заява породила в натовпі глухий пронизливий гомін, щось наче рик лев'ячий, коли звіра роздратовано, — зловісна прикмета близького гніву. Не менше враження справили Анкесові слова й на мудреця, хоч і по-інакшому це виявилося. Рукою Таменунд прикрив очі, немовби затуляючи від себе таке ганебне видовище, і низьким горловим голосом повторив:
— «Делаварів»! Я дожив до того, що побачив, як племена ленапів відігнано від їхніх радних вогнищ і розпорошено, мов оленячі стада, серед ірокезьких гір! Я бачив, як сокири чужинців вирубували в долинах ліси, що їх вітер не займив. Я бачив у людських вігвамах звірів, що живуть у горах, і птахів, що літають над деревами. Але ніколи я ще не бачив такого підлого делавара, що до табору свого народу скрадався б нишком, наче змія отруйна.
— Брехливі сороки розтулили дзьоби, і Таменунд почув їхній спів, — відказав Анкес найлагіднішим тоном свого мелодійного голосу.
Мудрець здригнувся й нахилив набік голову, наче дослухаючись до швидкоплинної мелодії звуків.
— Чи Таменунд марить? — вигукнув він. — Чий то голос бринить йому у вусі? Невже зими відступили назад? І літо повернулось до ленапів?
Врочиста й шаноблива мовчанка залягла по цих раптових відрубних запитаннях делаварського пророка.
Ціле плем'я щиро вірило, що ця непорозуміла мова — вияв таємничого його спілкування з Великим Духом, і всі, затамувавши подих, чекали, що буде далі. Збігла добра хвилина, а мудрець сидів усе так само непорушно. Збагнувши, що він просто забув про бранця перед ним, один старший вояк наважився йому це нагадати.
— Делавар дрижить, боячись почути голос Таменунда, — сказав він. — Це пес, що дзявкає, коли англійці нацькують його на слід.
— А ви — собаки, що скавулять, коли французи кинуть їм
